Як громада може зробити ліс національним природним парком або заповідником

«Як створити національний природний парк (НПП)? Як створити заповідник?» – такі питання часто задають мені та моїм колегам-природоохоронцям громадяни, стурбовані долею улюблених природних куточків або просто бажаючі жити серед більш-менш збереженої природи, а не суцільних вирубок та пересохлих водойм. Наприклад, перетворити на національний парк ліси навколо селища Мощун (Київська область) хоче небайдужа людина Євген Щербина.  Як це зробити, він нещодавно питав, коли и готували матеріал: «Зрубав шість дерев – тюрма. Екологи домоглися посилення відповідальності за рубку лісів і вимагають від Зеленського покарати Гройсмана за саботаж Закону про праліси» Адже в Україні з вини деяких депутатів-роззяв лісокради на певний час стали недоторканими.   

НПП “Зачарований край”, фото М. Миговича, надане Українським товариством охорони птахів

Євген зараз збирає через ФБ компанію однодумців для реалізації своєї ідеї. «Друзі привіт! У мене ідея створення Національного заповідника “Київський ліс” в межах від Житомирської траси до Київського моря, від Виноградаря і максимально в сторону Чорнобиля. Для цього потрібно створити краундфандінговую платформу з можливістю приймати пожертвування онлайн і описом цілей, завдань і місії проекту. Сайт легкий сучасний з гарним дизайном на тлі лісу, тримовність. Шукаю хто готовий зробити безкоштовно або за якісь невеликі гроші і + в карму) Інтернет-сторінку. Так само хочу знайти однодумців і друзів які готові підтримати проект фінансово або своєю участю. За перепост мати природа і духи лісу будуть вдячні!) Ось посилання де можна приєднатися: https://www.facebook.com/KyivForest/».

У відповідь я порадив Євгену створити для початку щось із менш суворим режимом і бюджетними тратами на утримання – наприклад, заказник місцевого значення. Так, об’єкти такого високого рівня, як НПП або заповідник (природний або біосферний) забезпечують кращу збереженість природи. Зокрема тому, що  мають спеціальну адміністрацію, науковців, службу охорони. Тому що частина території НПП та уся територія природного заповідника вилучається у землекористувача (лісгоспу, селищної ради, земель запасу тощо) і передається у повне розпорядження парку або заповідника. Але рішення про створення таких об’єктів вимагають довгої та об’ємної роботи і остаточно ухвалюються указами президента. Домогтися підписання таких указів буває дуже непросто, про що «Активні Громадяни» присвятили вже серію статей:  «Попередження Порошенку з Німеччини: Не буде підписів під Указами про створення нових парків – не буде грошей на заповідність» та «Порошенко не підписує 11 Указів про створення нових національних парків та розширення існуючих».

Ось що написала у день свого 35-річчя 1 травня про власний нелегкий досвід боротьби за збереження Біличанського лісу (м. Київ) Ірина Федорів: «Сьогодні я святкую свої 35. У мене подвійний ювілей. 5 років тому ми домоглися того, що був підписаний президентський указ про те, що Біличанський ліс отримав найвищий природозахисний статус національного парку (ця територія стала філією НПП «Голосіївський» – авт.). Сотня сюжетів на телеканалах, десь 15 тисяч МОКРИХ підписів (не електронних) під петиціями за створення парку, побиті активісти та їхні спалені машини, погрози, зрубані сосни, ночі під парканами, які самозаймалися – такі вони закони фізики».

Акція під Адміністрацією президента з вимогою надати статус НПП Біличанському лісу. 2014 рік.

Після Революції гідності був підписаний указ. Наразі, зі слів Ірини, прокуратура через суди повертає державі ділянки лісу, які були незаконно роздані Коцюбинською селищною радою. Робиться це під тиском громади, яка також вимагає винесення меж Біличанського лісу в натуру. «Дякую всім, хто боронив і боронить зелені легені Київщини, які долають наслідки чорнобильської катастрофи, – продовжує активістка. – Забудовникам нічого не світить, бо нас все більше. У 2009 році нас в Коцюбинському було кілька людей і мені допомагала редакція програми “Вікна-Новини” на каналі СТБ. Тепер у нас більше півсотні активних людей в Коцюбинському і нашу історію знає не лише вся Україна, про неї пишуть навіть європейські ЗМІ». 

Отже, нацпарк – це, ой, як непросто і, ой, як не скоро. Створити ж заказник місцевого значення трохи легше. Для цього треба рішення не президента, а лише обласної (або Київської міської) ради. Часто потім вже існуючий статус заказника допомагає перетворити цю місцину на об’єкт більш високого рівня.

Як почати боротьбу за статус зеленої зони

Отже, що потрібно для створення будь-якого заповідного об’єкту? По-перше, зібрати команду, бо роботи – багато. По-друге, вивчити законодавство. Базовим законом тут є Закон про природно-заповідний фонд (ПЗФ) – там усе розписано і про види заповідних об’єктів, і про порядок їх створення (розділ УІІ) тощо.

По-третє, зібрати пакет необхідних документів. Яких саме – розповідає той же закон про ПЗФ. Але працівники Міністерства екології та природних ресурсів (Мінприроди) деталізували деякі моменти у спеціальних методичних рекомендаціях («Методичні рекомендації щодо розроблення проектів створення природних територій та об’єктів природно-заповідного фонду України»). Певною мірою це додало зайвої бюрократії і непотрібної писанини, але у інших частинах ці рекомендації доволі корисні.

Отже, вам треба буде як мінімум підготувати клопотання про організацію чи оголошення територій та об’єктів природно-заповідного фонду. Клопотання має містити обгрунтування необхідності створення чи оголошення території або об’єкту природно-заповідного фонду певної категорії, характеристику природоохоронної, наукової, естетичної та іншої цінності природних комплексів та об’єктів, що пропонуються для заповідання, відомості про місцезнаходження, розміри, характер використання, власників та користувачів природних ресурсів, а також відповідний картографічний матеріал. До клопотань додаються документи, що підтверджують та доповнюють обгрунтування необхідності створення чи оголошення територій або об’єктів природно-заповідного фонду. Відповідні органи мають розглянути ваше клопотання і якщо воно, на їхню думку, буде «гуд» чи там «ОК», то далі вже мають працювати ці самі органи, а вже ваше завдання буде їх контролювати та підштовхувати.

Але на практиці часто буває по-іншому. Якщо хочете, щоб справа рухалася швидко і ефективно, усю роботу вам доведеться робити самим. А саме:

– Підготувати наукове обґрунтування.

– Отримати погодження власників та первинних користувачів природних ресурсів у межах територій, рекомендованих для заповідання, інших організацій, визначених законодавством.

– Підготувати картографічні матеріали.

«Методичні рекомендації» детально визначають, що саме має бути у кожному з цих блоків. Я спитав у своїх колег-природоохоронців: «Який з етапів у створенні ПЗФ (не тільки НПП/заповідників, а й заказників, скажімо) є/був для вас найскладнішим? Чому? Чи можете навести приклади»? Ось що вони відповіли:

Сергій Шапаренко («Печеніги», Харків): «Узгодження із землекористувачами – через саботаж Геокадастром (Державна служба України з питань геодезії, картографії та кадастру) надання інформації про них, досі не створений Мжанський РЛП (регіональний ландшафтний парк).

Nastia Drapaliuk (Анастасія Драпалюк, начальник відділу формування і розвитку екомережі та територій природно-заповідного фонду Мінприроди): «Формування активної, цілеспрямованої, постійно діючої команди з місцевих жителів, науковців, держслужбовців, активістів…, яка буде крок за кроком протягом багатьох років працювати над створенням території чи об’єкту».

Oksana Maryskevych (еколог, Львів): «Погодження земель запасу сільських рад – зараз практично в умовах Українських Карпат це зробити нереально через інтереси бізнесу, який використовує для цього «небайдужих» мешканців».

Vitaly Grishchenko (Віталій Грищенко, заступник директора з наукової роботи Канівського природного заповідника, Черкаська область): «Найскладнішим етапом завжди був процес узгодження з землекористувачами. Дещо так і зависло на цій стадії, наприклад НПП “Холодний Яр” та урочище Перуни».

Olexiy Burkovskyy (природоохоронець, активіст Всеукраїнської екологічної ліги, Східна Україна): «Найбільшою в світі екологічною проблемою є земельне питання – нестача площ дикої природи або ненадання площам дикої природи охоронного статусу. Тут ми мало відрізняємось від глобальних тенденцій. Тому в створенні будь-яких природоохоронних територій земельне питання є фундаментальним і найважливішим в Україні. І в Україні ця тенденція буде тривати, допоки політики, суспільство та навіть деякі екологи будуть підтримувати середновічну мантру про Україну, як житницю Європи, про найкращі в світі чорноземи та іншу архаїчну маячню. Кажу це не як природоохоронець, а як агроном та до певної міри ґрунтознавець. І вирішення цього питання лежить не в сфері екологічної політики, а в сфері земельно-аграрних відносин, земельного менеджменту та питань власності на землю».

Петро Тєстов (екологіст, Київ): «По-перше, знайти тих, хто дійсно готовий системно працювати над створенням того чи іншого об’єкту (збирати наукові данні, вести переговори, проводи адвокацію тощо). А не просто написати пару листів і статей в стилі “лісники уроди, не погоджують, а ОДА та міністерство не працюють”. По-друге, отримати погодження землекористувачів та переконати тих, хто хоч і не зобов’язаний погоджувати, але має значний вплив на землекористувачів (місцеві громади, районна влада тощо). Другий пункт особливо складний, враховуючи, що постійно приймаються нові обмеження в ПЗФ і люди вже не вірять тому, що ти їм розповідаєш. “От сьогодні воно так, а завтра депутати приймуть рішення про заборону всіх видів рубок навіть в господарській зоні і де нам буде брати дрова, як це було з забороною полювання”.

Анатолій Подобайло (доцент Київського національного університету імені Тараса Шевченка, біолог, Київ): “Визначення землекористувача і землевласника.  Збір погоджень, особливо на землях держлісгоспів. Подолати спротив мисливців у місцевих радах після заборони полювання у всьому ПЗФ.”

Як бачите, щоб зібрати усі документи та погодження, потрібно крім усього іншого дипломатична робота та потужна адвокаційна кампанія, тобто – переконувати, агітувати, переконувати, агітувати. Тиснути, переконувати, агітувати… Прикладом такої роботи може бути історія зі створення заказника «Грофа» у Івано-Франківській області, який ціла група активістів та науковців лобіювала ще у 1990-х. Заказник цікавий тим, що колись цю територію хотів заповідати ще Андрей Шептицький. Директор Київського еколого-культурного центру Володимир Борейко, працюючи над книжкою «Історія заповідної справи в Україні», знайшов у архівах інформацію про природні резервати, які існували на території України за тих часів, коли частина наших земель була у складі інших держав. Ми їх назвали «репресованими». Перевірка показала, що деякі з цих резерватів потім були перезаповідані у радянській Україні. Деякі – безповоротно знищені. А частина – чекала свого відродження, серед них і Український парк природи, який Шептицький хотів створити в урочищі Грофа та сусідніх територіях. Про це ще у 1937 році писав видатний український природоохоронець Андрій Пясецький.

В 1990-х відтворенням парку на Франківщині активно займався палкий природоохоронець Павло Трибун, з Києва ідею підтримали Українська екологічна асоціація «Зелений світ» та однойменна газета. Статті, зустрічі, наради, численні листи – частину їх наводимо у цій публікації. Створити на цій території національний парк не вдалося, але заказник – так. Назву теж тоді не вдалося зберегти, тож зараз там існує заказник «Грофа». На жаль, у сучасних франківських лісівників небагато поваги і до самого безцінного лісу, і до пам’яті про Шептицького, тож постійно доводиться їм нагадувати, що безжальні рубки у пралісах Грофи – це неправильно».

Від себе додам пару слів на зауваження Петра Тестова про те, що створення нацпарків ускладнюється посиленням обмежень щодо рубок та забороною полювати у об’єктах природно-заповідного фонду. Це наша давня дискусія. Дискусія про те, заради чого створювати заповідні об’єкти. Я, скажімо, вважаю, що створювати нацпарк, а потім там рубати ліс або відстрілювати тварин – не логічно.

Олег Листопад

Деякі листи та інші документи, які ілюструють процес створення заказника «Грофа»