«Невідомо, що безпечніше – виходити та відстоювати свій простір, чи сидіти вдома та чекати, поки в тебе все заберуть», – громадській діяч Лідія Гончаренко

Лідія Гончаренко за професією – режисер. До 2012 року видавала журнал про машини та туризм. Але коли в її двір прийшли забудовники славнозвісного Анатолія Войцеховського, почала активно протидіяти незаконному будівництву. Зараз Лідія Гончаренко – одна з найяскравіших громадських діячів Києва, яка провела більше 300 акцій протесту та допомогла значній кількості киян відновити справедливість. З метою єднання людей була створена ГО “Барви життя”, головою якої є Лідія Гончаренко.

Про свою боротьбу, про ситуацію з забудовами в столиці, та про те, кого можна вважати справжнім активістом, Лідія Гончаренко розповіла в інтерв’ю «Активним громадянам».

«На мене чекав французький посол, а я стояла під плитою, яка могла мене розчавити»

– Лідіє, зараз Ви відомі як найяскравіша громадська активістка столиці. Ви з’являєтесь на найскандальніших забудовах, пікетуєте прокуратуру, Кабмін. Гуртуєте людей, закликаєте їх боротися за свої права. Розкажіть, з чого все почалося?

– До 2012 року ми разом з чоловіком видавали журнал «Автобізнестур», їздили по світу. І це мені дуже подобалося. Але в 2012-му в мій двір, під мій будинок на Саксаганського, на Жилянську 120 б, прийшли забудовники Войцеховського. Я вивчила всю документацію та впевнилась, що забудова абсолютно незаконна. І що крім цієї забудови в місті є ще 40 таких самих забудов. Спочатку мені здавалося, що люди просто не знають, що відбувається, і ось ми зараз зберемося і все зміниться! Але на мене чекало велике розчарування. Ті сусіди, які вважалися заможними та авторитетними, виявилися геть байдужими та переляканими, вони відмовилися боротися. Більшість людей стояли на тому, що «все продано» і нічого не можливо змінити.

Але вийшли люди, яких зараз називають середнім класом. Я взяла ініціативу у свої руки. Бо справа стосувалася нашого будинку, який міг не вистояти. Бо сусідній будинок просто тріснув, і я боялася, що з нашим станеться теж саме. Також я отримала відповідь, що ці будинки є культурною спадщиною. І коли ти дивишся, як ківш з крану б’є по історичному будинку, сусіди охають-ахають, але нічого не роблять, контролюючим органам байдуже, в тебе немає іншого виходу, як гуртувати людей на боротьбу.

Ми виходили і стояли кожного дня, не давали ставити плити та зводити паркан. Довелося полишити активну роботу, написання статей, поїздки… Пам’ятаю, в грудні 2012 я стою під тією плитою, а мені телефонує прес-секретар французького посла і нагадує, що в мене сьогодні інтерв’ю з послом. Я прошу вибачення та кажу, що не зможу приїхати, бо у нас двір історичний захоплюють. Дівчина, звісно, не дуже мене зрозуміла, сказала, що скасовувати зустріч з послом – це не дуже гарно, що він чекає і так не робиться. А я стояла і думала: який маразм! Я б могла займатися цікавою справою, домовитися про поїздку у Францію, а я стою в центрі двору під плитою, бо немає в мене іншого виходу! Робітники, найманці забудовника кричали: «Давити її!». Але той, хто керував краном, громадянин Азербайджану, заробітчанин вийшов і сказав: «Я вражений вашою стійкістю. Мене не вчили нападати на жінок. І я відмовляюсь це робити». Його слова стали для мене моральною перемогою.

– Відстояли тоді двір, в решті решт?

– Так! Через три роки боротьби. Коли відбувався Майдан, ми зрозуміли, що це – наш шанс. Ми відразу відвідали Київраду, і було винесено рішення про створення там скверу. Це була перша перемога. Потім ми з жителями відстояли в дворі ще чотири території та повернули їх у комунальну власність. І до мене почали звертатися люди з інших районів, які потрапили в таку ж ситуацію, і я не могла відмовити їм у допомозі.

«Тепер забудовнику простіше купити ухвалу суду, і мали вони всіх на увазі»

– Як відомо, в Києві на забудовах часто бувають справжні протистояння, як на війні…

– Дуже цікавий був досвід на провулку Святошинському, 2, в січні 2016 року. Мені зателефонували люди і попросили допомоги у боротьбі з незаконною забудовою. Вони зібрали збори і поставили мене, як на броньовику, з рупором. Я їм розповіла про свій досвід, і сказала: єднайтеся, крім вас, ніхто цього не зробить, бо це ваш двір.

Банда відступила, але влітку повернулася знову. Забудовники захопили територію разом з автомобілями мешканців, стояла купа поліції, яка нічого не робила. Я розповсюдила цю інформацію, підключилися різні сили, в тому числі і «Національний корпус». Три дні вибивали звідси тітушок. Вони застосовували газ, петарди, лунали вибухи. Дихати було нічим, і ми робили зйомки з даху будинку, поки хлопці з Нацкорпусу пролазили через паркан та ганяли тітушок.

Люди почали боротьбу і відстояли. Показали свою гідність і не здали територію.

– Забудовники колись намагались Вас підкупити?

– Звичайно, було таке. Навіть ключи від квартири привозили. Але треба не мати в душі нічого святого, щоб взяти від них щось, після того, як у тебе на очах били твоїх сусідів (одного разу на колючий дріт кинули жінку 1936 року народження та зламали їй ребра).

Забудовники завжди відчувають, хто перед ними, і чого людина хоче. Коли до мене звертаються мешканці, я завжди їх питаю: чого ви хочете? Якщо людина каже, що бореться за сквер, за зелену зону, за свій простір, я її підтримую і підказую, що треба робити. Але коли людина каже, що хоче квартиру в іншому домі чи ремонт, в мене немає до неї симпатії, бо вона хоче за рахунок активістів вирішити свої проблеми.

Зараз нами проведено вже більше 300 акцій протесту. Немає такої іншої сили, яка б так системно боролася, як наша група однодумців.

– Дуже часто ми спостерігаємо багато шуму навколо деяких об’єктів. Потім все затихає, а забудова продовжується. Наприклад, Сінний ринок. Ми розуміємо, що забудовника просто «доять», в тому числі під видом «активістів», які влаштовують фейкові протести. За якими схемами все відбувається?

– Зараз мало таких об’єктів. Зараз забудовники пішли за іншими схемами. Так, раніше вони домовлялися з депутатами, рішалами та з продажною громадськістю. Тепер забудовнику простіше купити ухвалу суду, і мали вони всіх на увазі. Зі схеми навіть прокуратура викинута.

Що стосується того, як був зданий Сінний ринок, то так – депутати та люди, які назвали себе активістами, об’єдналися та вирішили «потрясти» забудовника. Але забудовник показав зуби, тоді вони десь зламали парканчика, і забудовник пішов з ними на компроміс. Депутати, які піарилися на цій темі, не подали жодного позову до суду, жодної заяви на відкриття кримінальної справи, хоча мають юридичній компанії. Закінчилось все тим, що просто підписали документ з мером на зменшення будівлі на два поверхи. І все стало тихо.

– Зараз в Києві можна виділити дві найбільш резонансні історії. Це – забудова Осокорків зі знищенням озер та готель-монстр на Андріївському Узвозі. Ваші прогнози – чим тут закінчиться?

– Мені здається, що на Андріївському справа майже програна, тому що пішли через ухвали суду. І зараз вони стануть допомогою у легалізації забудови. Це, скоріш за все, буде варіант Сінного. Може, до виборів дотягнуть, а після виборів там активно продовжиться забудова. Трошки по-іншому треба було діяти: спочатку набрати гарну, бездоганну доказову базу, а вже потім йти до суду. Бо інакше юристи забудовника розбивають справу в суді вщент.

На Осокорках задіяно декілька сил. Є чесні громадяни, які захищають свою землю, є сили, які граються на публіку. Важко зараз сказати, чим там все завершиться. І знову таке – там теж пішли через судові ухвали. Подали до суду на розірвання договору оренди, а це повинна робити прокуратура!

– Тобто, для успішної боротьби з забудовниками, треба спочатку звертатися в поліцію та прокуратуру, щоб докази збирали слідчі, а не сподіватися на юристів чи правозахисників «з народу»?

– Так! Суди – важлива ланка у боротьбі з незаконними забудовниками, вони їх  виснажують. Але, повторюсь, потрібна дуже сильна доказова база. Треба бути на крок поперед від забудовника, вимагати від прокуратури, поліції відкривати справи та розслідувати їх.

«У нас – анархія і безлад, і навіть стукати нема до кого. Тому вихід – лише боротися»

– Чи змінилося щось після Майдану в кращий бік? Чи легше стало добиватися справедливості?

– Майдан багато чого змінив, однозначно. Тому що ми відходимо від російської системи. У нас багато активістів, рухів і таке інше.

– В Москві також, наскільки мені відомо, протестують проти забудов.

– Так, але по-іншому. Там все вирішує місцева влада. Там є диктатор, і якщо ти до нього достукався, тобі пощастило.

У нас – анархія і безлад, і навіть стукати нема до кого. Тому вихід – лише боротися. Якщо б активні люди об’єдналися, вони могли б виробити свою систему та змінити правила. Але тільки громада починає об’єднуватися, когось підкуповують. З’являються громадські організації, які підписують з забудовниками меморандуми і таке інше.

Для мене шок, що забудови охороняють колишні АТОшники! Кричать, що треба вирізати ліс. Це змінює твою свідомість, бо ти думав, що ці люди повернуться та стануть на твій бік, почнуть захищати спадщину та природу, а вони стають співучасниками злочинів.

– Президентські вибори, вірніше, їхні результати щось змінять в плані забудов?

– Не думаю. За кожним з кандидатів, які сьогодні очолюють рейтинги, стоять певні забудовні сили. Тому, хто б не переміг на виборах, після них будуть забудовувати ще активніше, бо вже не треба буде залицятися до виборців.

«Якщо ти можеш не виходити на акції – не виходь. Це як з художником, якщо ти можеш не малювати, то не малюй»

– Давайте поговоримо про «активістів», для яких протест – це бізнес. Як відрізнити такого від справжнього?

– Я за освітою – режисер, тому перш за все з’ясовую, яка у людини мотивація. Я не сприймаю активістів, які приходять та раптово кажуть: я вирішив боротися. Не вірю я таким людям! Активіст вигартовується лише тоді, коли пропускає біду через себе. Коли у нього під вікнами вирубують зелену зону, знищують ліси, і він виходить захищати свій простір. А коли якісь зальотні приходять, ставлять намет і кажуть «Ми будемо вам допомагати», виникає багато питань. Наприклад, а що ви відстояли у себе в дворі? Або що вибили для людей по системі ЖКГ? Справжній активіст виростає з певного середовища. Завжди видно, чи людина працює на результат, чи просто в неї очі горять, щоб залізти у владу, підіграти режиму та набити кишені.

– Справжнім активістом сьогодні бути небезпечно…

– Я завжди говорю людям, якщо ти можеш не виходити – не виходь. Це як з художником, якщо ти можеш не малювати, то не малюй.

Дійсно бувають різні випадки. Ось кілька хвилин назад говорила з активістом, який працює у бюджетній організації, і якому на роботі заборонили виходити на акції, примусили підписати папірець. Кількох активістів нещодавно побили.

З іншого боку, важко сказати, що зараз безпечніше – виходити та відстоювати свою територію, чи сидіти вдома та чекати, поки в тебе все заберуть.

– А родина, як ставиться до Вашої діяльності?

– Скажімо так, з розумінням. З чоловіком ми разом більше 20 років. Дуже часто він мені навіть допомагає. Коли на початку року був черговий наступ на наш двір і до нас прийшли вирубувати дерева, ми з чоловіком разом купили солідол, щоб намазати ним стволи. І деревам корисно, і від вирубки захищає!

– Чи не було у Вас думки все кинути і знову повернутися до «мирної» роботи?

– Звісно, що були і дуже часто. Але напевно у кожної людини є свою мета, місія. Одного разу після однієї акції взимку, де я простояла кілька годин і дуже змерзла, я прийшла додому, поговорила з рідними і вирішила – з мене достатньо. Наступного дня вирішила сходити до церкви, спитати поради у Бога, чи правильно я роблю, попросити, щоб він вказав мені мій шлях. В церкві були лише священник та я. І тут до храму заходить жінка на ім’я Ольга, вона підходить до священника купувати свічки і каже йому: «Я – у відчаї. Наш двір захоплюють забудовники. Ми не знаємо, як їх зупинити». Я зрозуміла, що це була та відповідь, за якою я прийшла. Я підійшла до жінки і спитала її адресу, дала свої контакти та запропонувала свою допомогу.

Був ще один подібний випадок, коли я також вирішила, що втомилася від боротьби. Але в цей день мене набрала мешканка району, який я захищала і попросила: «Лідіє, не кидайте нас, бо ви – наша остання надія».

Ось так я і залишилася тією, хто я є. Я завжди згадую слова Павла Добрянського, майданівця і доброї розумної людини, який прийшов в мій двір на підтримку в грудні 2013 року, та дав слушну пораду: «Ти не Господь Бог, всього не зможеш і не встигнеш. Роби в один день скільки зможеш і світ почне змінюватись на краще, але роби з щирим серцем». Так і живу і іншим раджу.

Яна Осадча