Вибивати залік через Фейсбук не личить нікому

Покликання… У час війни воно набуває особливої значущості. Покликання інтернет ресурсів та
соціальних мереж закарбовувати в пам’яті через світлини, тексти, репортажі звірства, руйнування і вбивства, які приніс на нашу землю ворог. Слава і шана тим, хто сьогодні в найгарячіших точках
фіксує злочини проти людяності. Покликання також і в тому, щоб розповідати про те, що в тилу
люди з усіх сил допомагають і перебувають в одному дусі з тими, хто на фронті.

Проте деяка частина інтернет каналів якось втрачає відчуття реальності, сходить на манівці і замість того, щоб вибудовувати єднальний наратив нації, яка протистоїть імперії в стагнації, сіє розбрат і має на меті знищити нашу одностайність. Днями інтернет простір сколихнула вихоплена з уст матері студента фраза: «Краще воювати в Бахмуті, аніж навчатися в КНЛУ». Телеграм канал «Реальний Київ», який все ще чомусь має підназву московською мовою, тут же поширив звернення матері студента про страхіття його навчання у вузі. Інші канали такі, як Апостроф та “Вєсті” тут же почали створювати інформаційну бульбашку. Не було проведено розслідувань, жодного вникнення в ситуацію, ніхто не вислухав думку викладачів університету. Просто зопалу звинуватили цілу освітянську спільноту.

Сьогодні тисячі матерів ридають ночами за синами, які загинули на фронті, за синами, які
щосекунди перебувають під обстрілами. Де їхні історії, де їхні долі, де їхній біль? Чому канали і
журналісти не пишуть про це? А натомість беруть епатажні слова ображеної на університет матері, де є відкрите знецінення нашої боротьби, щоб підняти свій рейтинг. То в цьому покликання нас як громадянського суспільства, що підтримує дух воїнів на фронті? Чи ці особисті історії мають розказувати майбутнім поколінням як ми жили у час великого болю? Як можна порівнювати пекло Бахмута з навчанням і таким чином зводити нанівець трагедію реальності війни?

Покликання студентів. Так, воно важливе у наш час як ніколи. Щодень тисячі солдат захищають нашу землю, щоби студенти у відносній безпеці могли здобувати знання, аби вони у майбутньому використали їх для розбудови країни. Тому сьогодні навчання це – велика відповідальність, вдячність і усвідомлення того, що солдати дають цей шанс молодим людям. А тут студент не склав залік із української літератури! Не зміг відповісти на елементарні запитання професора! То в чому річ? Напевно, в тому, що той шанс, який дав йому солдат на фронті, він використав не для того, щоби слухати лекції шанованої і досвіченої професорки. Суть у тім, що замість того, аби працювати під час лекцій студент марнував той дорогоцінний час відносного спокою, який сьогодні виборюють на всіх фронтах. Так, навчання в університеті – складний і вимогливий процес. Бувають невдачі і бувають досягнення. Проте, чи потрібно списувати свої тимчасові труднощі на війну? Виправдовувати кров’ю солдат свої неуспіхи до омріяної професії? То де ж покликання студента?

Покликання викладачів. І тут знову варто згадати медіа. Скільки сюжетів ми маємо про те, як
працюють в надскладних умовах викладачі: навчають, пишуть статті, організовують і відвідують
конференції? Натомість з готовністю тиражуються сюжети, де знецінюється освітянська праця.

Яке майбутнє нас очікує без пошанування учителів і науки? В чому корениться небажання будувати позитивні наративи про освіту? Але ми продовжуємо нашу працю, ми – викладачів університетів, вчителі шкіл, бо віримо, що зерна впадуть на благодатний ґрунт. Так само, як віримо в перемогу України і закінчуємо кожне заняття словами: «Переможемо»!

Покликання матері. Напевно, у тому, щоб привести у світ відповідальну і самостійну людину.
Людину, яка свідома своїх вчинків, слів та емоції, яка поважає працю іншого і шанує її. І друге
покликання матері, важливе у цьому контексті, це увага до здоров’я дитини. Якщо упродовж
семестру син почувався погано, то чому ж мати примушувала його складати сесію? І тепер
похапцем перекладає вину на викладача. Чому звинувачувати в усьому університет і викладача?
Не плюють же в криницю, з якої воду п’ють. Напевно, варто розпочати з себе. Особливо, коли матище й директорка школи. Вибивати заліки через фейсбук не личить нікому.

Покликання… Пам’ятаймо про наші покликання і не марнуймо їх.

Слава Україні ! Героям слава!

З вірою у перемогу Освітянська родина КНЛУ