Блог: Мавпи на магноліях або як люди руйнують Сад магнолій у Ботсаду імені Фоміна

Наука каже, що з високою вірогідністю люди походять від мавп. Ну, не знаю, не знаю… Судячи з того, що відбувається у Саду магнолій Ботанічного саду імені академіка Олександра Фоміна Київського національного університету імені Тараса Шевченка, багато хто нікуди не «пішов».

Люди – вони розуміють, що перед парканчиками, загородженням треба зупинятися. Бо далі – або небезпечно для самої людини, або, у даному разі, – магнолії. Витоптування, ущільнення  ґрунту навколо дерева погіршує його живлення і може стати врешті-решт причиною загибелі рідкої рослини.

«Ну, так то коли ще буде», «Та я ж тільки на хвилинку», «А я хочу, щоб от просто серед квітів», – і хомо сапієнс (?) сміливо долає невисокий бар’єрчик та починає хапатися за квітучі гілки, обніматися зі стовбурами, гарцюючи і на без того перетвореному на тік пристовбуровому крузі. А най-най-найменш віддалені від предків цим не задовольняються – вони, вочевидь підштовхнуті непритлумленими інстинктами, ще й вилазять на дерева. От, що колись лазили – на рівні підсвідомості пам’ятають, а що гілка може вломитися і дупа або й голова репне об землю – вже ні. Лізуть…

Чому, спитаєте ви, співробітники Ботсаду не вартують біля магнолій? Тому, що вони не мають ніяких повноважень крім робити зауваження. Тому, що їхні зарплати не мотивують проводити на роботі ще й вихідні, вислуховуючи море грубощів. Тому, що їхня робота – проведення наукових досліджень у першу чергу, а не виховання відвертих вандалів.

Ось якщо зараз, приміром, написати листа ректору Національного університету імені Тараса Шевченка шановному  Леоніду Васильовичу Губерському або директору Навчально-наукового центру “Інститут біології та медицини” цього ж університету Людмилі Іванівні Остапченко (Ботсад ім. Фоміна входить до складу саме цього інституту разом з Канівським природним заповідником, де проходять практику студенти) з проханням щось зробити для захисту магнолій, то що відбудеться? Зростуть зарплати працівників Ботсаду? Не думаю. Просто співробітників саду примусять таки чергувати за усе ті ж гроші. Також не думаю, що на захист дерев залучать, наприклад, Муніципальну варту. Поставити вищі і дебеліші ґратки навколо магнолій? Теж не дуже хороший вихід: погіршиться експозиційна цінність Саду магнолій і Ботсаду в цілому. Та й не факт, що у бюджеті університету знайдуться на це гроші.

Може університету треба перейняти досвід Київзеленбуду? На виставках квітів, які це комунальне підприємство влаштовує на Співочому полі, відвідувачів в принципі вдається стримувати у межах пристойності. Ну майже вдається.

Одним словом, вихід треба шукати. Наймати додаткових людей саме на час цвітіння магнолій та інші «найгарячіші» дні. Домовлятися з поліцією про допомогу. Дійсно замінити парканчики, але на які саме і за які гроші? Брати плату – хай невелику – за вхід у ботанічний сад, і окрему – за відвідування магнолій. Але чи дозволяє це наше негнучке законодавство? Як розпорядитися цими грошима? Яку саме ціну встановити? Як це сприйме громадськість (навряд чи радісно, еге ж?)?

Чимало з цих питань вже не один раз обговорювалися і у колективі Ботсаду, і в університеті, але рішення немає.

На мою думку, у цій системі воно і не може бути знайдене. Потрібні нові люди, потрібні свіжі ідеї. Але ламати існуючі інституції – теж буде неправильним, а то й небезпечним.

Допомогти розірвати зачароване коло могла би громадська організація або ініціатива – Клуб друзів Ботсаду, наприклад. Або Товариство допомоги тощо. Клуб/Товариство/Спільнота/Група могла би узяти на себе ініціативу з розробки заходів для зняття пресу відвідувачів з Саду магнолій. Наприклад, розробивши дійсно нову систему огорожі: елегантну, з перекриттям найвразливіших ділянок, з виділенням і облаштуванням точок для фото і відео зйомки. Залучення коштів під таку програму – теж не проблема. В столиці існує практика петицій. Є програма «Громадській бюджет Києва», де мільйоні гривень уходять на скульптури, облаштування парків та скверів, невже ще трошки не знайдеться, щоб захистити багаторічні унікальні дерева.

Товариство (будемо поки що називати його так) могло би узяти участь у перемовинах з поліцією. Волонтери Товариства могли би зголоситися чергувати у «найгарячіші» дні біля магнолій та у інших точках, роз’яснюючи відвідувачам правила поведінки. Товариство могло би залучити до своєї діяльності випускників університету, а ті, у свою чергу, мали би можливість з користю поностальгувати за минулими роками.

Товариство може допомогти розробити Стратегію розвитку саду та у зборі коштів на реалізацію цієї стратегії/її окремих розділів. Наприклад, долучитися до створення експозиції на тій частині наукової (закритої для відвідувань) частини саду, яка гарно проглядається з алеї, що йде відкритою частиною території. Та прекрасна галявина, яку вже зараз за парканом, що розділяє ці дві частини, створили, вклавши душу, співробітники Ботсаду, показує як чудово це може бути на усій протяжності алеї.

Товариство допоможе врешті-решт вилікувати давнє хворе місце саду ім. Фоміна – зовнішню огорожу. З боку бульвару Шевченка Київська міська державна адміністрація (КМДА) провела у 2015 році ремонт паркану за рахунок меценатських коштів. Це добре, але з боку вулиці Льва Толстого на паркан краще не дивитися. До речі, меценати тоді надали десь вісім мільйонів гривень. Не знаю, що їх на це спонукало, але ж – надали. І на гарненькі лавочки на одному з майданчиків у Ботсаду – теж меценати скинулися. І ще були проекти. Тобто, така робота, така співпраця саду не в новинку. Жаль тільки, що це були разові проекти.

Клуби друзів/Товариства – поширена практика на Заході. Наприклад, такий є у Вашингтонського зоопарку. А також у кожному з інших установ Смітсонівського інституту – потужної агломерації наукових установ та музеїв, в яких можна проводити цілі дні з ранку до вечора і не занудьгувати ні на хвилину. Хтось скаже, що Україна – не Америка, що у нас нижчий рівень життя тощо. Так то воно так, але у Києві живе п’ять мільйонів люду. Тут розташовані центральні офіси усіх найприбутковіших бізнесів, усіх банків тощо. Поруч із садом – готель Hilton, наприклад. Може він захоче стати постійним спонсором? Чи брати участь у життя саду іншим чином – адже краєвиди з вікон готелю – частина його привабливості та іміджу.

Що спонукає людей брати участь у подібних Клубах/Товариствах? Бути членом таких товариств – почесно. Бути у його лавах – це відчувати приналежність до чогось важливого, можливість долучитися до добродійності.

Але не можна тільки експлуатувати найкращі сторони людей. Волонтерів варто стимулювати усіма доступними способами. Наприклад, ексклюзивними екскурсіями як відкритою, так і науковою частинами саду, спеціальними відзнаками тощо.

Є два способи створення Товариства – ініціатива дирекції саду/Інституту біології/університету. Або ж – ініціатива громадськості. Друге – набагато краще. Бо створені «зверху» ініціативи не живучі. Хоча без доброї волі до співпраці з боку самого саду/інституту/університету теж мало що хорошого вийде. Ще важливий момент – відкритість. Як у роботі такого Товариства, так і самого Ботсаду. Донори і спонсори, волонтери і меценати хочуть знати, куди ідуть їхні кошти і наскільки ефективно витрачається їхній вільний час та інші ресурси.

Отже, ніша наразі вільна! Друзі, не баріться! Є чудова нагода проявити себе і започаткувати гарну справу: рятувати і розвивати один з найпрекрасніших куточків української столиці.

Довідка: Магнолії почали завозити і висаджувати у Києві з 1905 року. У Ботсаду імені Фоміна є  магнолія віком понад 80 років, завезена з Німеччини. Вона має охоронний статус пам’ятки природи місцевого значення. У 1976 році тут заклали Сад магнолій на території близько двох гектарів.

Олег Листопад

Залишити відповідь до Анонім Скасувати відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *