Діло – труба: Як дирекція ринку зірвала перевірку Державної екоінспекції
16.06.2019
Екокатастрофа лиману Сасик очима режисера з США
18.06.2019

Як чиновники обмежують нашу свободу: приклад омбудсмена Людмили Денісової

У щорічній доповіді Уповноваженого Верхової Ради України з прав людини (далі – Уповноважений з прав людини), опублікованої на сайті омбудсмена 3 квітня 2019 року, основними проблемами у дотриманні права громадян на інформацію в Україні Уповноважений Людмила Денісова вказала: ненадання відповіді на запит у строк, встановлений Законом України «Про доступ до публічної інформації»; відмову у доступі до інформації про заробітну платню осіб, що її отримують (повністю або частково) за рахунок бюджетних коштів; відмову у задоволенні запиту з огляду на те, що до надходження запиту доступ до запитуваної інформації було правомірно обмежено.

Однак, попри те, що ч. 1 ст. 17 Закону України «Про доступ до публічної інформації» спеціальним уповноваженим суб’єктом, що здійснює контроль за дотриманням прав людини на доступ до інформації, визначено саме Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, Людмила Леонтівна й сама не сильно поспішає розглядати звернення громадян. При цьому, абсолютно байдуже хто ви – пересічний українець, громадський активіст чи навіть журналіст — перед чиновницькою зверхністю рівні абсолютно всі.

Так, сталося і з Дмитром Качуром, головою правління ГО «ОФІЦЕРИ. ГРОМАДЯНИ. ВІЛЬНА Україна», представником Громадської ради при Фонді державного майна України (ГР при ФДМУ) і журналістом-розслідувачем, що викриває корупційні схеми, пов’язані з приватизацією державного майна. Звичайне звернення до Уповноваженого з приводу можливого порушення закону посадовими особами Національного агентства України з питань державної служби (далі – НАДС) щодо проведення конкурсу на зайняття вакантної посади керівника апарату Фонду державного майна України, що так і не було розглянуте, згідно закону, самим НАДС та щодо необхідності проведення відповідної перевірки Уповноваженим з прав людини — зазнало фіаско. Звернення датоване ще 31 липням минулого року місяць пролежало у владних кабінетах і лише 29 серпня Секретаріат Уповноваженого надіслав листа, де повідомив про початок розгляду звернення та, у зв’язку з необхідністю додаткового дослідження порушених у зверненні питань, продовження строку розгляду звернення. (читайте також: Уповноважена Л. Денісова дійшла «до дна» в захисті прав людини та встала проти прав громадян )

На тому епістолярний запал держаних чиновників згас – жодних звісток щодо ходу розгляду власного звернення активісту так і не надходило.  І на цій мінорній ноті могло все й закінчитися в нашій історії – «не відповідають, значить не хочуть, що тут зробиш, де на них управу взяти», сказали б багато інших. Однак, Качур вирішив боротися до кінця, усвідомлюючи в першу чергу те, що згідно з ч. 2 ст. 17 того ж Закону України «Про доступ до публічної інформації»  громадськими організаціями та громадяни особисто здійснюють громадський контроль за забезпеченням розпорядниками інформації доступу до публічної інформації.

Дмитро Миколайович вирішив подати позов до Уповноваженого з прав людини, аби вже через суд зобов’язати чиновників, виконувати власні обов’язки і захистити свої конституційні права.

Попри всі складності на шляху до досягнення своєї мети – судове провадження у справі було відкрито ще 24 грудня минулого року, а фінальне рішення побачило світ лише три місяці по тому – журналісту вдалося захистити власні права. Окружний адміністративний суд міста Києва у рішенні від 25 лютого 2019 року визнав протиправною бездіяльність Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини Денісової Людмили Леонтіївни, яка полягає у неповному та невсебічному розгляді звернення «повідомлення щодо порушення вимог законодавства, а саме Закону України «Про звернення громадян» посадовими особами НАДС та про недоліки в їх діяльності при розгляді заяви Качура Дмитра Миколайовича від 25 червня 2018 року до НАДС». Суд зобов’язав Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини Денісову Людмилу Леонтіївну повторно розглянути електронне звернення представника ГР при ФДМУ.

Ось на цьому радісному для більшості громадських активістів і просто свідомих громадян моменті ми певно зупинимося і розглянемо питання значимості такого судового рішення, його юридичної природи і важливості для інших громадян.

Право на свободу є одним із декількох фундаментальних прав людини, що задекларовано у Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Юридична природа права на свободу ґрунтується на розумінні, що кожна людина народжується вільною і має право вільно обирати для себе характер і спосіб спілкування з зовнішнім світом, людьми, природою, за власним розумінням будувати світ, який її безпосередньо оточує, здійснювати на свій розсуд будь-які дії, в тому числі – дії, пов’язані із збиранням, зберіганням, поширенням інформації тощо, які не суперечать закону її країни. Водночас, ст. 29 Конституції України гарантує право кожної особи на свободу, а за ст. 21 Конституції всі люди є вільними. Таким чином, право громадянина на особисту свободу розуміється і як забезпечена можливість вимагати через суд припинення дій особи, якщо ці дії обмежують особисту свободу громадянина, а саме – свободу на отримання, зберігання, розповсюдження інформації.

Таким чином, грубо ігноруючи виконання покладених на чиновників обов’язків з надання публічної інформації, вони не лише порушують конституційні права громадян, а й посягають на нашу з вами особисту свободу!

Найбільш іронічним в цій ситуації певно є те, що подібні порушення прав людини дедалі більше набувають характери не якоїсь пасивної бездіяльності, а свідомої і умисної дії проти власного народу і проти прав людини.

Апологетом такого руху, звісно, не міг стати ніхто інший, як сама Уповноважений з прав людини – Денисова. А справа вся в тому, що смиренно дочекавшись рішення суду і так і не розглянувши звернення громадського активіста (з моменту подачі звернення пройшло більш як півроку), Уповноважений подав апеляційну скаргу, в якій просив скасувати рішення суду першої інстанції та відмовити у задоволенні позовних вимог у повному обсязі. Тобто, з огляду на предмет позову, Уповноважений просив не зобов’язувати його більше розглядати звернення громадянина (??!).

10 червня у Києві Шостий апеляційний адміністративний суд провів судове засідання у справі № 640/21535/18, що мало внести певну ясність у суперечку між Уповноваженим з прав людини та простою людиною на предмет – чи має виконувати чиновник конституційні права громадян?

З огляду на резонансність справи і важливість остаточного рішення суду подія привернула увагу одразу декількох інформаційних агентств, серед яких «Корупціонер в Україні» та «Активні Громадяни». Попри присутність журналістів та інших громадських активістів, що прийшли підтримати Дмитра Качура, початок судового засідання довелося чекати понад дві години… (читайте також: Суди масово зривають терміни розгляду справ. Несподівані причини та гіркі наслідки )

Сам автор апеляційної скарги проти громадського активіста чомусь не зміг з’явитися, тому омбудсмена представляв юрист Секретаріату Уповноваженого з прав людини. Основними його аргументами на суді стала необхідність розгляду звернення пана Качура не в порядку як не звернення громадян, а як скаргу громадянина на окремі дії чи бездіяльність службових і посадових осіб органу, куди першопочатково і направлялося звернення – на бездіяльність службовців Національного агентства України з питань державної служби (далі – НАДС).

На думку юриста Уповноваженого з прав людини, оскільки звернення активіста мало викладені обставини порушення вимог чинного законодавства, то його варто було розглядати саме, як скаргу на відповідних державних службовців НАДС, а в цьому питання Секретаріат Уповноваженого з прав людини відповідних повноважень не має. «Фактично було подано скаргу на порушення процедури проведення конкурсу на зайняття посад категорії А, порядок оскарження якої чітко визначений в Законі України «Про державну службу» в частині оскарження дій чи бездіяльності конкурсних комісій, тому положення Закону України «Про звернення громадян» на ці правовідносини застосовані бути не можуть», — почули ми в суді таку аргументацію.

На запитання головуючого судді Андрія Парінова про те, чому не було задоволено прохання заявника щодо особистої його присутності при розгляді заяви, повноважний представник апелянта відповіді знайти так і не зумів: «Права позивача не були реалізовані, а отже не могли бути порушеними…».

В цьому контексті доречно згадати позицію новоствореного Верховного Суду з цього питання. Так, у Постанові у справі № 826/12287/16 від 31.01.2019 року колегія суддів зазначає, що п. 17 ст. 18 Закону України «Про звернення громадян» передбачає, що «особа, яка звернулася із заявою чи скаргою, має право особисто викласти аргументи особі, що перевіряла заяву чи скаргу, та брати участь у перевірці поданої заяви чи скарги, бути присутнім при розгляді заяви чи скарги».

Тобто, не викликавши на розгляд звернення Дмитра Качура, попри письмове прохання про це, Уповноважений з прав людини ще раз грубо порушив вимоги Закону і обмежив конституційні права активіста, зокрема, в частині гарантованого Основним законом держави права участі громадян у державних справах. «У Законі «Про звернення громадян» чітко встановлено три випадки, коли подається заява – це сприяння дотриманню конституційних прав громадян, а це моє право – ст. 38: участь у державних справах, повідомлення про порушення законодавства та про недоліки роботи», — зазначив в залі судового засідання сам пан Качур.

Позивач наголошував на тому, що у цій справі для нього особисто важливою не стільки встановлення вини або невинуватості осіб, щодо порушення вимог закону, з приводу яких і звертався Качур, а сам належний розгляд його звернення по суті і прийняття відповідного рішення: «Я не вимагаю перегляду, я не вимагаю відповіді – я правий чи ні. Я вимагаю розгляду і щоб при розгляді моєї заяви виконали мої права і дали нормальну відповідь – це є моє конституційне право».

Після нетривалого обговорення в нарадчій кімнаті колегія суддів Шостого апеляційного адміністративного суду прийняла рішення про залишення апеляційної скарги Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.

На виході із суду зраділий, але дещо збентежений Качур поділився з нами власними емоціями та подальшими планами боротьби: «Мене дуже здивувала позиція представника Уповноваженого. Тобто питання полягає в наступному – запросити громадян, яких Денисова повинна захищати, а вона уникає розмови з цими громадянами. Вона уникає виконання свого обов’язку з поновлення прав і ще, при цьому, намагалася через суд скасувати зобов’язання виконувати встановлені законом, зокрема ст. 18 Закону України «Про звернення громадян» обов’язки, що мало наслідком невиконання положень ст. 38 Конституції України про забезпечення участі громадян в державних справах!».

Дмитро Миколайович зазначив, що надалі він і команда юристів будуть домагатися безпосереднього виконання рішення суду, пріоритетом чого є формування у вітчизняних чиновників твердої звички, неухильно виконувати свої обов’язки згідно закону і Конституції. Більше того, Качур домагатиметься того, щоб судові витрати, пов’язані з таким, на перший погляд, абсурдними скаргами чиновників на громадян, були перекладені в порядку регресу з державного бюджету безпосередню на особу, яка і допустила службову бездіяльність. В нашому випадку це Денисова Людмила Леонтівна.

Дмитро Перов

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *