«Работы остановила пожилая женщина, сев на стул перед экскаватором» Як каналізація підняла мешканців на Кловському схилі
01.12.2018
Скандал з дипломом: на сайті ДАБІ прибрали дані про закінчення Кудрявцевим університету в Молдові
04.12.2018

«Вони не кажуть на тебе «мама», вони звичайні дітки, як у садочку», — волонтер Юлія Смирнова

Киянка Юлія Смирнова вже багато років опікується вихованцями дитячих будинків та інтернатів.  «Я не можу не допомагати дітям», — каже вона. Юля також – учасниця Майдану, а під час активних бойових дій на Сході збирала допомогу для бійців.

Про те, чи важко допомагати сиротинцям, яка там ситуація, що зараз потрібно дітям без батьків, Юля розповіла «Активним громадянам». Поговорили ми з нею також про допомогу військовим та про героя Небесної сотні Сергія Нігояна, якого Юля знала особисто.

«Коли я приїздила у дитбудинок, трьохрічний Славік кричав: «Юля моя!».

— Юлю, як ти почала допомагати дітям?

— Можливо, це з дитинства почалося. Моя мама завжди допомагала сусідам, в яких було десятеро дітей. До нас завжди приходив хлопчик Толя, ми його Тосей називали, і мама йому насипала їсти. Нас самих було в родині троє, але Тосіка годували раніше за нас. Мама йому то гроші якісь давала, то купувала щось. Бабуся теж допомагала дітям, чия мати добре випивала. І ось, коли я виросла та приїхала в Київ на навчання, я зрозуміла, що хочу допомагати дітям. Але я не знала, з чого почати.

І одного разу біля метро побачила дівчат-волонтерів з «Червоного хреста», які роздавали листівки: збирали подарунки дітям до якогось свята. Я з ними познайомилась, і вони запросили мене в свій офіс на «Золотих воротах». І ми почали працювати. Тоді була програма «Діти вулиці», коли безпритульних хлопчиків та дівчат діставали з каналізації. Зараз такого, слава Богу, немає, а в 2005 я раз брала участь у цій програмі. Діти на матрацах в каналізації, сморід, сирість… Діти спали в болоті, але на стінах були почеплені малюнки. І скільки їх не ловили, вони знову туди тікали.

У «Червоному хресті» я сортувала речі, прала, їздила у дитячі будинки. Але потім мої шляхи з «Червоним хрестом» розійшлися. Через два роки, коли я вже закінчила навчання, в «Однокласниках» знайшла волонтерську групу «Детдом», і стала їздити з ними. Як раз влаштувалася на роботу, і могла вже купувати дітям їжу і все інше. І так тривало десь роки три. Потім була невелика перерва. І у 2008 році я приєдналась до іншої організації «Допомогти так просто». Ми їздили у дитячий будинок у Білу церкву – приходили зранку на вокзал з торбами, сідали на автобус і їхали до дітей.

— Є думка, що ця волонтерська допомога часто до дітей не доходить. Чи слідкували ви, куди потрапляло те, що ви привозили?

— Може мені щастило, але всі директори дитбудинків, куди ми возили допомогу, були порядні. Вони самі носять дітям закрутки, разом картоплю саджають. Діти самі розповідали, що все вони отримують. Я тобі скажу, що діти самі все розповідають, як є.

Лише один такий випадок можу згадати у Кіровоградській області. Ми надсилали у дитбудинок купу речей, але звітів нам не надходило. Ми поїхали туди, і з’ясувалося, що у директорки є своя точка на ринку, де вона ті речі продає. Скандал був великий. Її звільнили з посади тоді.

— Розкажи якусь історію про дитину, яка тобі найбільше в душу запала.

— Це було в Білій церкві в соціально-реабілітаційному центрі «Злагода», і був там трьох річний хлопчик Славік, а в нього були ще братик та сестричка. І так мені той Славік в душу запав. І я йому також. Коли я приїздила, він кричав: «Юля моя!». Я дзвонила у дитбудинок і питала, як там Славік. Я навіть хотіла його під опіку взяти, але не могла, тому що тоді знімала квартиру, плюс у нього брат і сестра, не могла ж я його взяти, а їх лишити. Я цього Славіка й дотепер згадую, хоча йому вже десь років 11-ть. На жаль, не спілкуюсь з ним, бо їх забрала мама, одумалася.

Взагалі, різні історії були. Бувають такі діти, які виростають і розуміють, що ти їм допомагаєш, і цим користуються. Була така дівчина Маша, вже доросла, заміжня. Вона говорила, що діаспора особисто їй гроші надсилала, а я, мовляв, забирала. Але за допомогою й досі звертається.

— Ти взагалі підтримуєш контакти з дітьми, які виросли?

— Так, з багатьма. Чимало дітей всиновлені за кордон, спілкуюсь з ними. Наприклад, Діма – сирота, якого всиновили вже в 18 років. Хлопець – без ноги. Його нові батьки забрали в Америку. Ще два моїх підопічних тепер живуть в Канаді та Аргентині.

— Зараз кажуть, що ці всі інтернати – пережиток минулого. Сучасне – це будинки сімейного типу. Які в тебе враження від сучасних інтернатів та дитбудинків?

— Не знаю, як було раніше, бо я почала їздити в 2000-х, а зараз більш-менш все нормально. За Ющенка (третій президент України з 2005 по 2010 роки – Авт.) їх почали трохи приводити до ладу.

Я також погоджуюсь з тим, щоб дітей у дитбудинках не було. Але в наших умовах це – нереально, хіба що буде прийнятий нормальний соціальний закон. Я вважаю, що вся біда йде від алкоголізму та наркоти. У нас сиріт – 1%, а так взагалі батьки, позбавлені батьківських прав. Тому думаю, що це – більше таке соціальне питання.

Я пам’ятаю, у 1996 році відпочивала в «Артеку», і туди привезли дітей з інтернату. По ним це відразу було видно. Зараз – вже ні, зараз дітки з дитбудинку виглядають так стильно, що ого-го!

— Як ти себе відчуваєш у дитбудинках? Бо бувають випадки, коли волонтери просто психологічно не витримують.

— У мене такого не було. Я приїхала абсолютно нормально перший раз. Багато з тих, хто зі мною їздив, дуже переживали. А потім, коли їхали назад, були у гарному настрої, і казали, що дітки – класні. Вони не кажуть на тебе «мама», звичайні діти. До того, вони вже звикли, що до них хтось приїжджає. Особливо на свята, бо всі тоді згадують про дітей і всі їдуть.

— Ви тільки матеріальну допомогу дітям надаєте?

— Ні. Вирішуємо і інші проблеми. Допомагаємо поступити на навчання, з роботою, оформити соціальні виплати, якщо треба, з лікуванням. Наші підопічні поступали до університету Драгоманова, в КПІ на бюджет. І дуже вдячні, що ми допомогли їм з освітою.

«Нігоян додав мене у друзі на «Фейсбук» та сказав «Побачимось!»

— Наразі річниця Майдану. Ти була його активною учасницею, і була знайома з героєм Небесної сотні Сергієм Нігояном…

— Ми з чоловіком стояли в сотні біля Лядських воріт, там був і Сергій. Він приїхав після спроби першого штурму у грудні 2013 року. Мене тоді шуганули газом, мама з чоловіком відвели мене в КМДА, а потім і цю будівлю почали штурмувати. Було весело.

І ось десь 13 грудня ми знайомимось з Сергієм. Він каже, що як тільки про все це почув, то відразу приїхав з Дніпропетровської області. І ми почали спілкуватися. З нами ще був художник з Одеси, він сказав: «Нігоян, ти класно на фотках виходиш, давай я тебе намалюю». І намалював.

А в день перед смертю Сергій сказав мені, що зареєструвався у Фейсбук і додав мене у друзі. І сказав, що біжить на Грушевського, бо там щось сталося. І сказав: «Побачимось!». В ту ніч я на Майдані не лишалася, прихворіла та поїхала додому. Лишився чоловік. В п’ятій ранку мені подзвонив Іван (чоловік, — ред.) і сказав, що Нігоян – мертвий. Каже, я стояв біля нього і не зрозумів, що його вбито!

— Далі була допомога військовим?

— Все почалося з окупації Криму. Дзвонить мені мама, яка живе в прикордонній зоні в Херсонській області, і каже: «Юля, нам тут військових навезли. У них нічого немає, ми тут селом скинулися: консервації їм, картоплі привезли». А солдатам ще треба були хоч біноклі.

Я зібрала через інтернет кошти, і ми купили п’ять біноклів. Зібрали ще купу всього. І ми троє — я, мама і ще одна дівчина — поїхали в Херсонську область. І ми їхали, бачимо – БТРи. А я думала, що то – танки. Було страшно, бо зрозуміла, що війна почалася.

А потім в червні 2014-го наші друзі з Майдану пішли на війну добровольцями, і ми вже активно почали допомагати. Бо хлопці пішли в кросівках та шльонках!

Потім мені зателефонували і попросили допомогти хлопцю-сироті Девіду, якій теж пішов добровольцем.  Девід познайомив мені з іншими хлопцями – Андрієм та Миколаєм. Вони захотіли познайомитися з волонтерами і заїхали до нас в Київ на квартиру. Андрій та Микола загинули… Це було дуже важко.

Брат мій рідний пішов на службу, то й його бригаді допомагали. В кінці 2016 року вже перестали цим займатися, тому ще вже потреби такої не було.

«Як волонтер, я зроблю більше, ніж депутат»

— Ти з чоловіком своїм теж при революційних подіях познайомилася?

— З чоловіком познайомилися на Марші УПА в 2011 році. Я їхала туди з друзями, ми були в вишиванках. І тут підходить до нас хлопець і питає: «А ви випадково не на марш їдете? Бо я не знаю, як туди доїхати». Хлопець, тобто мій майбутній чоловік, приїхав з Закарпаття. Так ми і познайомились.

Потім на марші він сказав: «А можна я з тобою залишуся?» Так і ходив зі мною весь марш!

— Чоловік також разом з тобою дітям допомагає?

— Він поїхав зі мною у дитячий будинок. Раз та другий. Йому це настільки сподобалось, що почав придумувати різні речі – благодійні аукціони, наприклад. Крім всього іншого, він – художник, то ж продавав картини, і частину коштів віддавав на благодійність. Проводив майстер-класи і таке інше.

— Не хочете створити свій власний будинок сімейного типу?

— Хотілося б, але це – велика відповідальність. Я їзджу у будинок сімейного типу і знаю, що це – дуже важка робота. Якщо ти не займаєшся дітьми, вони повторюють помилки батьків. З того, що я бачила, скажу – 70% дітей, на жаль, повторюють помилки біологічних батьків. Я поки до цього не готова.

— Які в тебе плани на майбутнє? Щоб хотілося зробити?

— Мені б дорватися до законів та соціальної політики. Я зробила більш суворішим контроль над будинками сімейного типу. Бо часто буває, що там просто використовують дітей. Це перше.

Друге, що стосується дитячих будинків. Там досі немає психологічної служби, і діти виходять звідси неадаптованими до життя, нічого не вміють. Окрім психологічної служби, мають бути ще якісь гуртки, профорієнтація і інше.

Багато дуже питань по лікуванню. При дитячих будинках мають бути хоча б медсестри. У дитбудинках зараз дуже не вистачає персоналу, якщо три вихователя є, то добре. Бо ніхто не хоче працювати там за копійки.

— В політику, в депутати йти не збираєшся?

— Раніше, хотіла. А потім я зрозуміла, що я, як волонтер, зроблю більше. Жодній політичній силі я наразі не симпатизую.

— Ти казала, що у грудні як раз збираєшся їхати до дітей. Що їм треба? Тобто, чим небайдужі люди можуть допомогти?

— Плани у нас наступні.  Дітей з будинку сімейного типу ми привозимо в Київ на виставу, гроші вже зібрали, квитки купили. І на бензин зібрали. Але дітей треба ще погодувати і подарунки вручити. І продукти харчування треба завжди. В цьому будинку 15 дітей, батько – священник.

Потім їдемо у дитбудинок, де 75 дітей, більшість з яких мають інвалідність. Дуже треба туди підгузки – там багато лежачих дітей. І також дуже потрібні крупи – вівсянка, рис, гречка, а також миючі засоби.

І ще в нас є діти у закладі «Чебурашка»: від 5 до 17 років. Там 27 діточок, яких ми намагаємося всім забезпечувати. Їх теж треба привітати зі святами. Якщо хтось хоче приєднатися до нас – дуже буду рада допомозі!

Яна Осадча

Свою допомогу діткам Ви можете запропонувати, зв’язавшись з Юлію на її сторінці в мережі Фейсбук — https://www.facebook.com/smirnovaulya

 

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *