Реаліті-шоу «Спали Україну»: безкарність привела до рекордних лісових і степових пожеж
05.05.2019
В Голосієво планують відкрити реабілітаційний центр для диких тварин, у Синевирі — розширити притулок для ведмедів
08.05.2019

Суди масово зривають терміни розгляду справ. Несподівані причини та гіркі наслідки

30 вересня 2016 року набули чинності зміни до Конституції України в частині здійснення правосуддя. Це стало офіційним початком змін системи, що вичерпала себе за 25 років Незалежності і водночас скомпрометувала відсутністю довіри з боку населення. (читайте також: Здобуток судової реформи – це лише збільшення заробітної плати суддям і все…)

Основними ідеями та цілями реформи мало стати повне оновлення суддівського корпусу та безумовне позбавлення політичного тиску на служителів Феміди. Основним же завданням, визначеним зарубіжними партнерами України, стало подолання корупції.

Згідно плану реформ, діючі судді мали пройти переатестацію та подати декларації майна, родинних зв’язків та доброчесності. При цьому, виявлення недостовірних даних хоча б в одній з них відкривало б шлях до звільнення судді за рішенням новоствореної Вищої ради правосуддя. Водночас, були оголошені конкурси на зайняття вакантних посад та до новоствореного Верховного суду. Заробітні плати суддів зросли майже у 2,5 рази (з 10 тис. грн. до близько 80 тис. грн. для суддів місцевих загальних судів).

15 грудня 2017 року набули чинності перші зміни до процесуальних кодексів, що мали, серед іншого, спростити процедуру та скороти строк розгляду справ незначної складності.

А вже під саму ялинку – 29 грудня Президент Порошенко подарував Українцям Указ про об’єднання судів (Указ №449/2017 “Про ліквідацію та утворення місцевих загальних судів”), що серед іншого був покликаний вирішити проблему нестачі суддів. Ідея проста – зменшити кількість судів, натомість збільшити кількість у них суддів, оптимізувавши при цьому витрати на утримання будівель і скоротивши кількість суддівських ставок.

Всі ці зміни, що тривають в нашій державі уже 4 рік поспіль, були потрібні фактично лиш для одного – забезпечити швидкий та ефективний захист прав громадян гарантованих Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод.

Після впровадження реформи — зарплати суддів найвищі в державі

Однак, чи так це насправді? Чи змогла триваюча судова реформа хоч на крок наблизити простих українців до відновлення власних порушених прав та встановлення справедливості?

Першим важливим аспектом реформи, про який ми вже встигли зазначити, було очищення суддівської влади. Спеціально створений для цього контролюючий орган в особі Вищої ради правосуддя отримав майже безмежну свободу у покаранні та звільненні суддів. Чого лише варті співбесіди з кандидатами на посаду суддів Верховного суду, на яких претендентам задавали питання про те кого вони більше люблять котиків чи собачок і ці відповіді надалі брали до уваги при прийнятті рішення по конкретному кандидату. Для уникнення можливих маніпуляцій таким впливом склад Ради частково урізноманітнили громадськими активістами та науковцями-правниками, однак, як показав час, це мало на що вплинуло.

Показовою є історія колишньої судді Солом’янського районного суду Вікторії Кицюк. У 2017 році Вікторія Сергіївна відзначилася тим, що накинулася на поліцейських, які хотіли їй виписати штраф за неправильно припаркований автомобіль. Тоді відео з нагрудної камери копів облетіло весь інтернет, а сама суддя стала героїнею численних фотожаб та інтернеn-приколів. Здавалося б, за образу поліцейських при виконанні Вища рада правосуддя мала притягнути одіозну суддю хоча б до дисциплінарної відповідальності, однак, ні! За тиждень після інциденту суддя Кицюк сама написала скаргу до Вищої ради правосуддя на дії поліціянітів і на від міну від скарг родин Небесної сотні на бездіяльність суддів у справах розстрілів на Майдані, скарга Кицюк була миттєво розглянута, а дії поліцейських були визнані такими, що були вчинені з перевищенням службового становища.

Однак, моральне обличчя судді, попри загальноприйняті перестороги, може мати й не таке велике значення порівняно з тим, як цей суддя застосовує і трактує саму норму закону. Здавалося б, президент і парламент з «доброго дива» закордонної фінансової допомоги, врешті подарували вершителям людських доль унікальний шанс ті самі долі врятувати від тривалих страждань та поневірянь. Законодавець дав можливість суддям швидко та ефективно вирішувати питання незначної складності в рамках спрощеного провадження. До категорії таких спорів, зокрема, належать спори щодо виконання держаними органами їх законних обов’язків – дотримання основних прав людини. Але, судді цим шансом чомусь не користуються.

«За змістом своєї діяльності я подаю багато заяв щодо державного і комунального майна і проведення приватизації», — говорить Дмитро Качур, член громадської ради при Фонді державного майна України та громадський активіст, — «Я в цій ситуації, як громадянин, вимагаю одного – щоб мої заяви розглядалися по закону, згідно ст. 18 Закону України «Про звернення громадян», що надає громадянам право брати участь у перевірці поданої заяви, скарги, бути присутнім при розгляді заяви, скарги»

 

Дмитро Миколайович стикнувся з проблемою до болю знайомою для будь-кого, хто коли-небудь намагався добути справедливості у владних кабінетах. Звичайні заяви про надання публічної інформації, необхідної для ефективного контролю роботи владної інституції – Фонду державного майна України, не знаходили належної відповіді. Однак, що робити, якщо державна установа, що утримується за наший з вами кошт не хоче виконувати покладений на неї обов’язок і розповідати людям про свою діяльність? Потрібно звертатися до Уповноваженого президента України з прав людини (а саме цей суб’єкт уповноважений притягувати до відповідальності службових і посадових осіб за надання неповної, недостовірної або і взагалі ненадання публічної інформації за запитом громадян) або йти безпосередньо до суду. Обидва ці шляхи випробував Качур і обидва ці шляхи привели члена громадської ради при Фонді державного майна України (далі – ФДМУ) до суду. І якщо суд з держателем публічної інформації, в особі ФДМУ, за право знати, що насправді відбувається за кулісами державної установи виглядає цілком логічним і прийнятним, то ось судилище, що його влаштовує Уповноважений президента України з прав людини – Людмила Денісова виходить за рамки здорового глузду. У своїй апеляційній скарзі на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 25 лютого 2019 р. про визнання бездіяльності протиправною та зобов’язання Уповноваженого президента України з прав людини належним чином розглянути звернення Дмитра Миколайовича, Денісова зазначає «Уповноважений президента України з прав людини самостійно на власний розсуд вирішує, які саме дії слід вчиняти при розгляді звернень громадян…». Таким чином, Людмила Леонтьївна ставить під сумнів положення ч.2 ст.19 Конституції України, що визначає: «органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України». Тобто, Уповноважений президента України з прав людини судиться з власним народом, обґрунтовуючи те, що в останнього немає на неї жодного впливу.

Лише з початку року ним було подано більше 25 позовів проти державних чиновників за порушення вимог Закону України «Про звернення громадян» і що головне — всі вони стосувалися простого виконання державними службовцями своїх прямих обов’язків згідно вимог Конституції. Однак, і звернення до суду не допомогло йому відстояти власні права у повному обсязі. «Перший позов я подав ще 17 грудня, а в нас зараз уже весна!..», — обурюється Качур. На його думку, основною проблемою відносин простої людини з державою на сьогодні є навіть не свавілля чиновників різного рангу, а фактична неможливість вплинути на них, як шляхом написання скарг їх керівництву, так (як виявилося) і через звернення безпосередньо до суду. «Було й таке, що я не погоджувався з рішенням суду на оскарження якого Закон мені надає 10 днів, а мою скаргу не приймали, тому що сам суддя прострочив період розгляду моєї заяви, а час протягом якого він сам не розглядав заяву, врахував як строк на оскарження», — дивується пан Дмитро. Він вважає, що єдиним способом змусити судову реформу таки запрацювати і дати конкретний результат із захисту прав громадян – це змусити самих суддів дотримуватися закону: «якщо суддя один раз прострочив строк – попередження, другий – догана, третій – звільнення».

За коментарем про безпосередні причини зволікань у розгляді звернень громадян та інформації про конкретних осіб, які понесли хоча б якусь відповідальність за невиконання вимог закону, ми звернулися безпосередньо до апарату суду, де уже більше як півроку розглядаються заяви Дмитра Качура. Речник Окружного адміністративного суду Юлія Якуб порадила громадянам самим звертатися і зясовувати про хід розгляду їх справ, запропонувавши звертатися за вирішенням питання щодо більш як піврічної бездіяльності суддів у формі письмового звернення.

 

 

Втім, одна справа якщо судді не вбачають за пріоритет працювати з позовами що стосуються захисту прав громадян на доступ до публічної інформації, заштовхуючи їх у довгу шухляду до «кращих часів», і зовсім інша справа коли мова заходить про конкретні факти вчинення кримінальних правопорушень, що не можуть бути зупинені без втручання правоохоронних органів для яких потрібна вмотивована ухвала судді.

 

 

«У своїй діяльності я вимушений подавати і заяви до правоохоронних органів про вчинення злочину, оскільки приватизація це сфера де буває багато зловживань. Однак, слідчі органи бездіють – доводиться подавати до суду щоб змусити правоохоронців відкривати кримінальні провадження», — пояснює інший аспект проблеми Дмитро Миколайович. Він вважає, що зволікання у розгляді скарг на дії або бездіяльність слідчих органів є недопустимими для судової системи взагалі, а прояв таких зволікань має вкрай згубний вплив на ситуацію. «Я подаю заяву, слідчий суддя згідно закону має її розглянути протягом 72 годин. Бувало, що розглядали через тиждень, але грець з ним. Одну із заяв прийняли в квітні, а розгляд був у червні(!) То, що виходить – поки моя заява лежить, наше з вами майно можуть вільно розкрадати?», — дивується член громадської ради.

Ми звернулися по коментар до поки ще існуючих місцевих загальних судів, куди звертався у кримінальних справах активіст. Речник Солом’янського районного суду міста Києва Яна Квітченко обмежилася роз’яснення щодо того, що судочинство в Україні здійснюється відповідно до вимог закону, а дії, бездіяльність окремих суддів може бути оскаржена до Вищої ради правосуддя в порядку визначеному законом. Печерський районний суд виявився більш відкритим до спілкування з журналістами – прес-служба суду, в особі речника Віталія Чергавого, зазначила, що у зв’язку з проведенням реформи в організації роботи суду нині виникли певні труднощі, що пов’язані як з призначенням суддів, так і з вимушеним переїздом і запланованим об’єднанням судів. Так, Печерський районний суд маючи два окремих приміщення на Хрестовому провулку і вулиці Хрещатик, надалі буде здійснювати правосуддя на вулиці Володимирській, 15.

Печерський районний суд міста Києва уже невдовзі переїде на Володимирську, 15. Однак чи є це поважною причиною нерозгляду позовів громадян поданих на захист своїх прав і законних інтересів?

Втім, такі аргументи викладені представниками суду нам видалися малопереконливими і ми вирішили запитати одного із колишніх служителів Феміди про те, а чи дійсно вади в організації процесу роботи суду можуть бути повноцінним виправдання у відсутності вчасного і ефективного захисту прав громадян.

«Цю реформу робили не для того», — говорить колишній суддя Господарського суд Київської області Дмитро Заєць, — «Ви прослідкуйте цю тенденцію – ще з часів Незалежності кожна нова влада намагається перекроїти судову систему під себе. Кожен новий очільник хоче мати вплив на суддів, тримати суддівську владу під контролем. Система правосуддя у нас давно заточена не під знаходження справедливості, її основна мета на сьогодні – визначення потрібного результату». Водночас, Дмитро Григорович вважає, що винити у відсутності ефективного механізму захисту прав громадян виключно систему не варто. Насправді судді можуть і не бути таємно зацікавлені у вирішенні справи на користь однієї або іншої сторони. Однак, слід врахувати те, що в суддівських колах існує категорія так званих «гнилих справ». Це ті справи, що в силу свого впливу і взаємопов’язаності з іншими процесами можуть в результаті призвести до несприятливих наслідків у майбутньому, масштаб і силу впливу яких на самого суддю допоки визначити ще неможливо. Тобто фактично, маємо ситуацію, коли деякі судді самоусуваються від вирішення «проблемних» спорів або намагаються максимально відтягнути у часі момент їх вирішення – авось щось зміниться, вирішиться, втратить актуальність…

Однак, небажання окремих суддів брати на себе додатковий тягар відповідальності ніяк не може слугувати виправданням фактично безправного становища людей, у яке їх таким чином фактично заганяє суддівська бездіяльність. Як лікар не може відмовитися оперувати пацієнта через можливість його загибелі під час операції, як пожежник не може не кинутися у палаючу будівлю знаючи, що там ще можуть знаходитись живі люди, так і суддя не може пласуватися перед прийняттям рішень у кожній конкретній справі. Особливо це стосується кримінальних проваджень, де предметом розгляду уже є людські життя, адже зволікаючи у розгляді справ у кримінальному провадженні, суддя мимоволі сам стає співучасником злочину, надаючи ймовірним злочинцям можливість й надалі продовжувати свої протиправні діяння за відсутності відповідної ухвали слідчого судді.

Дмитро Перов

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *