«Мрію, щоб у Голівуді зняли телесеріал про українців, чиї долі понівечив Голодомор», – дослідниця Ірина Магрицька

Доцент кафедри філології та перекладу Івано-Франківського національного технічного університету нафти і газу Ірина Магрицька до війни жила в Луганську. Вона очолювала Асоціацію дослідників Голодомору в Луганській області та стала продюсером документально-публіцистичного фільму «Закляття безпам’ятства: Голодомор 1932—1933 рр. на Луганщині». Ірина їздила селами і збирала свідчення старих людей, які пережили Голодомор.  Про річницю Голодомору, про його значення та вплив на сьогодення, та про збереження історичної пам’яті Ірина Магрицька розповіла в інтерв’ю порталу «Активні Громадяни».

– Пані Ірино, як ви вважаєте, що треба робити, аби у світі більше знали про Голодомор як про геноцид нашого народу?

– На мою думку, треба, щоб історична пам’ять про нашу найбільшу трагедію дійшла передусім до самих українців. На міжнародному рівні теж потрібне визнання, але передусім це важливо для нас.

Я зараз працюю зі студентами в Івано-Франківську і запитую в них, що вони знають про Голодомор. Тут, на щастя, його не було, тому що у 1933-му році Галичина входила до складу Польщі. Але всі студенти кажуть, що в їхніх школах щороку організовують вечори-реквієми, переглядають фільми, читають поезії, спогади, запалюють свічки… Я бачу, з яким сумом вони про це говорять. Діти це відчувають, ніби це з їхніми сім՚ями було. Вони розуміють, що ця біда всієї України стосується.

Але сидить хлопчик із Полтавщини і каже, що мало знає про Голодомор, бо за 11 років навчання у школі жоден учитель не провів такий виховний захід. Як це може бути? Діти, які живуть у тій місцевості, де Голодомор лютував найбільше, а це центральна та східна Україна, мало що про нього знають!

Так само було і в нас, на Луганщині. Коли я хотіла своїм студентам розповісти про Голодомор, який був у нас, поділитися інформацією, яку я зібрала в трьохстах селах області від стареньких людей, вони казали мені: не хочемо слухати, краще розповідайте про сучасне, майбутнє, а не про минуле, тим більше, що це – негатив і ми це вже давно знаємо. Я питаю, а звідки ви все це знаєте? «А ми читали в книгах», – кажуть. Питаю, в яких? Відповідають: читали роман Міхаіла Шолохова «Поднятая целіна»! Це було за Ющенка. І це не якесь там ПТУ, а гуманітарний факультет університету. Так само вони говорили, що і про УПА все знають, що упівці були «фашистами», «ворогами українського народу». Я питаю: це в підручниках таке написано? Вони кажуть: ні, вчителька нам сказала підручників не читати, а слухати її.

І по всій країні діти дуже мало знають про історію в цілому і про Голодомор зокрема, бо в шкільній програмі відведено на це дуже мало годин. Так, вони вивчають трагедії різних народів. Про Голокост вони знають більше, ніж про Голодомор.

Люди, які пережили Голодомор, мені казали, що він є найстрашнішим спогадом їхнього життя. Жінка втратила на війні батька та брата, пережила окупацію, рила окопи, але 33-й рік був для неї найбільшим випробуванням. І вчені вважають, що постгеноцидний синдром сидить у головах, у ментальності наступних кількох поколінь українців.

– Чи можна вважати те, що зараз відбувається на Донбасі, наслідком Голодомору в тому числі?

– Так, є така думка. Ось приклад відомого сепаратиста-бойовика Олексія Мозгового зі Сватівського району. Від народження він був україномовним, голос у нього був гарний, співав українські пісні. Але в нього вже був утрачений національний стрижень, тому він пішов воювати проти України. Хіба він один такий?

Під час голоду в людини вмирають усі почуття та інстинкти. Навіть найпотужніший – материнський. Бо матері починають їсти своїх дітей. Умирають почуття обов’язку, патріотизму, відповідальності, совісті. Чому після Голодомору в Луганській області люди перестали вишивати, співати українські пісні, чому їм стало більш престижно бути росіянами?

Ось, наприклад, батько моєї студентки – Тані Каплунової, дружини Дмитра Стуса, сина поета – живе у Новопсковському районі Луганської області. Він каже, що в його предків було прізвище «Каплун». «Каплун» – це українське слово. А суфікс «-ов» свідчить, що носій цього прізвища – вже росіянин. Після Голодомору люди почали змінювати прізвища.

В іншому районі Луганщини я спілкувалася з бабусею на прізвище Гура, а її дочку в сільраді записали як «Гурина». Але людям це вже стало байдуже. Українськомовні діти, які приїздили з сіл учитися до Луганська, відразу переходили на російську. І така сама картина – на всьому південному сході України, яку б область ми не взяли.

Окрім національної ідентичності, люди втратили індивідуально-власницьку жилку. «Куркулів» вислали на Соловки, середняки та бідняки пішли у колгосп, і вже не стало в них ніякої приватної власності. А сьогодні люди, вже маючи можливість землю обробляти, цього чомусь не роблять.

Зараз і голова Інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович, і відомий журналіст Портніков стверджують, що Голодомор нас зробив сильнішими. Та навпаки! Він ментально підкосив українців, знищив село – хребет української нації. Ось тому ми сьогодні маємо в економіці, політиці, у культурі та мові такі негаразди. Нібито європейці, а живемо вже гірше за африканців.

– І що все-таки треба робити, аби донести цю історичну інформацію до більшої кількості людей?

– Раз на рік про Голодомор згадує Президент, підійде до пам’ятника, стане на коліно, скаже півслова, що це чергова річниця, і до наступної річниці всі про це забули. Треба знаходити методи, як донести до людей цю пам’ять. Можливо, навіть засобами високого мистецтва.

– У нас же є досить новий фільм «Гіркі жнива». Як він Вам?

– Мені не сподобався цей фільм. Там багато чого не відповідає реальності. Наприклад, показано, що в селян була зброя і що вони боронилися. Але відомий факт, що на межі 20-30 років більшовицька влада в українців спочатку переписала, а потім вилучила всю мисливську зброю, їм нічим було захищатися.

По-друге, показано, що голодні селяни тікають, річку Збруч перепливають і в них починається нове життя, і нібито відроджується Україна. Але в нашій Луганській області ніхто нікуди не тікав, усі села були огороджені міліцією і продзагонами, людей, яким удавалося вийти за межі району чи області, назад повертали, щоб вони помирали. Люди були приречені на смерть. Може, то художній прийом, але я не знаю, з якою метою це зроблено у фільмі.

– Ви згадали пана В’ятровича. Як ви оцінюєте його роботу?

– Я вважаю, що Український інститут національної пам’яті тут недопрацьовує. Я особисто говорила з паном В’ятровичем, казала йому: беріть приклад із наших найближчих сусідів – поляків, у яких також є Інститут національної пам’яті. Але там величезний колектив, у штаті якого не лише науковці є, а й публіцисти, журналісти. Співробітники ж УІНП видають суто наукові праці, проводять наукові конференції, матеріали яких не доходять до широкої громадськості. Тобто ці науковці варяться у своєму соку.

А поляки видають велику кількість публіцистичних і науково-публіцистичних матеріалів, доступних, викладених не сухою науковою мовою, а в цікавій формі, для різних вікових груп. Пан В’ятрович тоді сказав, що в них штату бракує, що держава не фінансує такі розробки. А треба, щоб було як у поляків. Треба, щоб фільми робили не в Канаді нам про Голодомор, а в Україні, і щоб держава їх фінансувала.

Чи знаєте Ви, що славної пам՚яті Митрополит Андрей Шептицький, який у часи Голодомору Галичині створив Комітет допомоги Великій Україні та привертав увагу всієї Європи до біди українців, пізніше мріяв, щоб Голлівуд поставив високохудожній фільм про Голодомор. Але, на жаль, ця його мрія не здійснилась. А як би це зараз було актуально! Щоб кращі українські та голлівудські актори, а серед них, до речі, багато етнічних українців, зробили високохудожній телесеріал, і щоб у ньому були зображені долі багатьох людей. Щоб це були українські селяни: і бідні, і середняки, і так звані підкуркульники та куркулі, і їхні родини, і нащадки кількох наступних поколінь. Показати, як їх розкуркулювали, як настав Голодомор, і як склалася доля їхніх дітей. І які наслідки Голодомору маємо сьогодні. Показати Сталіна та його поплічників, які організовували геноцид.

– У Вашому фільмі, який Ви знімали на Луганщині, чимало таких історій?

– Фільм «Закляття безпам’ятства» ми зробили ще у 2008 році, його першими глядачами були українці в Торонто, і вони телефонували і казали, що бачили багато фільмів на цю тему, але цей – найкращий, бо там є публіцистичне звучання, а не лише свідчення очевидців. І там є відповідь на питання: хто нищив людей, чому нищив, які наслідки цього маємо сьогодні.

Там є порівняння України з Ізраїлем, бо євреї теж пережили геноцид – Голокост, але сьогодні Ізраїль на камені та піску живе в десятки разів краще, ніж Україна на своїх багатих чорноземах. А все тому, що в них історична пам’ять про Голокост – на належному рівні, там діти вже змалечку знають про це.

Яна Осадча

Cвідчення про Голодомор 1933-го, взяті Іриною Магрицькою у 2003 році у
Журби Єфросинії Стефанівни, 1909 р.н., мешканки села Паньківка Білокуракинського району Луганської області.

 

1 Comment

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *