Лише німці шукають в Україні останки воїнів Другої світової війни

9 травня 2019 року Україна традиційно відзначила уже 74-ту річницю перемоги над нацизмом у Другій світовій війні. Також традиційно поки ще діючий президент України поклав квіти до Вічного вогню в Києві та наголосив на важливості цієї дати для кожного українця окремо і всієї держави загалом.

Президентський виступ започаткував цілу естафету поздоровлень, обговорень, виступів державних чиновників та громадських активістів по всій Україні. Так, начальник Генерального штабу — Головнокомандувач Збройних Сил України, Віктор Муженко на своїй сторінці у Facebook поділився уривком історичного роману Івана Багряного «Людина біжить над прірвою».

«Ні, він з цієї землі нікуди не піде! …
Можуть зітерти його тіло на прах, але не зможе ніхто стерти на прах його душі, не зможе зігнати її з цієї землі. Помиляються ті, хто вогнем і залізом прийшли йому диктувати свою волю». «Пам’ятаємо. Перемагаємо»,  – пише вже сам Муженко.

Віктор Миколайович наголошує на важливості пам’яті і вшануванні кожної людини, яка загинула на тій страшній війні.  Однак, чи задумувалися він колись про те, скільки насправді безіменних безвідомих поховань досі лишилося на території всієї України. Скільки людей і досі шукають своїх рідних і близьких, що пропали без вісти під час війни?

«…Мне известно, что он работал до войны простым электриком, был хорошим человеком и любил свою Родину совершенно искренне», – розповіла «Активним Громадянам» киянка Світлана Манілова історію свого дідуся – Манілова Михайла Яковича, що пропав без вісті  у січні 1943 року.

Обидва діда Світлани воювали на фронтах Другої світової, один з них – Ізраїль Мойсейович Скаковський навіть дійшов до Берліну і мав багато бойових відзнак. Проте, гіркою стрічкою пам’яті пронизані спогади сім’ї Манілових, адже певно немає нічого гіршого на цьому Світі, аніж притомне очікування-надія хоча б якоїсь звістки про долю своїх та близьких, що з кожним роком ставала все примарнішою.

«Папа его не помнит, поскольку родился в 1937 году, и когда дедушка ушел на фронт, ему было только три года… Сохранились некоторые его письма бабушке, которые она бережно хранила и всегда 9 мая выкладывала их рядом с его портретом», – з сумом на очах згадує Світлана.

Питанням пошуку та ідентифікації загиблих під час Другої світової війни в післявоєнний період займалося однойменне бюро, що мало свої підрозділи у всіх великих містах Союзу, на території де проходили бойові дії. У 1991 році в Україні була запроваджена Державна цільова програма з фінансування пошукових робіт та ідентифікації учасників Другої світової війни. Однак у 2010 році її термін закінчився. Тоді новосформований уряд регіоналів на чолі з Миколою Азаровим в пошуках можливості скоротити витрати держбюджету, не сприйняв за доцільне продовжити дію програми на новий строк, або надати їй статус постійно діючої.

Фактично після 2010 року пошук та ідентифікація останків наших бійців лягла на плечі добровільних пошукових команд, сформованих здебільшого на основі ентузіастів, що найчастіше самі є колишніми військовими. А ось пошуком іноземних бійців на території України займаються інші країни.

Так, ще до 2016 року в Україні діяла і польська пошукова місія з виявлення та ексгумації останків польських військовослужбовців, що загинули на території України у часи світових воєн. Однак, на фоні серії скандальних подій зі знищенням поховань воїнів ОУН-УПА і УНР на території Польщі, Міністерством культури України за поданням Інституту національної пам’яті видало Наказ про тимчасове призупинення видачі дозволів на проведення пошукових робіт на українській території для польської сторони.

Таким чином, на сьогодні в Україні залишилася лише єдина постійно діюча місія з пошуку та ідентифікації військовослужбовців, що загинули на полях двобіїв Другої світової війни. Volksbund Deutsche Kriegsgräberfürsorge e.V. або Німецька народна рада займається питання ексгумації, ідентифікації та перепоховання німецьких військовослужбовців у всіх країнах, де Німеччина коли-небуть брала участь у війні. Загалом таких країн 76. За роки своєї діяльності (організації була заснована одразу по закінченню Першої світової війни в далекому 1919 році) учасники проекту створили або відновили більше 3000 німецьких військових цвинтарів за межами Німеччини.

«Сьогодні Volksbund має 300 000 активних спонсорів і більше мільйона одноразових пожертв, – розказав «Активним Громадянам» голова Фольксбунда Вольфганг Шнейдерман.  – Наша організація існує здебільшого на волонтерських внесках – це переважно самі ветерани або їх сім’ї. Також щорічно до 8 травня ми проводимо тематичні шкільні ярмарки та освітні семінари – участь у них безкоштовна. Основна мета нашої роботи – розповісти людям про всі жахіття війни, показати війну на прикладі людської долі, адже майже кожна сім’я в Німеччині має когось із близьких, хто загинув на чужині. Наше завдання – зберегти пам’ять».

Volksbund має представництво і в Україні. Так, лише на території міста Києва існує більше 20 німецьких військових поховань, лише частина з яких наразі була перенесена на об’єднане німецьке військове кладовище поблизу селища Віта-Поштова. Основною проблемою для них на сьогодні є те, що більшість німецьких військових кладовищ було знищена за радянської доби, а на їх місці нині височіють житлові будинку і різні промислові об’єкти.

Поодиноким випадком, який, втім, підтверджує невтішну закономірність, є Сирецьке кладовище німецьких військовополонених, що розташоване на околицях однойменного житлового масиву. Сьогодні тут знайшли свій спочинок душі 154 німецьких військовослужбовців і 43 їх угорських союзників. Достеменно відомо ім’я лише одного з них – 24-рычного єфрейтора Генріха Еріха Вушерпфенніга, що помер в січні 1945 року.

Для кожної нації 8 та 9 травня – це свій особливий день. Його справжнє значення і розуміння змінюється в невпинному потоці часу світової історії. Однак, на моє суб’єктивне переконання, основна його ідея все ж пам’ять… Пам’ять про всіх, хто загинув на тій запеклій війні, адже фактично солдати всіх ворогуючих сторін у своїй переважній більшості були лише жертвами життєвих обставин, у кожного з них були рідні і близькі, які чекали їх повернення, однак доля вирішила інакше…

Михайло Манілов пропав без вісти у січні 1943 року, коли радянські війська звільнили Київ і стрімким ударом ринулися на Захід. Приблизно в цей час Генріх Вушерпфенніг потрапив в радянський полон, прикриваючи відступ своїх частин, а два роки по тому, в тому ж січні, але вже 1945 року, через три місяці після офіційного закінчення Другої світової війни Генріх разом із сотнями тисяч безіменних тіл знайшов свій довічний спочинок в українській землі…

Пам’ятайте про своїх рідних і близьких, адже спакувати уникнути чужих помилок з історії ми можемо лише власною пам’яттю та примиренням!

Дмитро Перов

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *