Культурна спадщина України залишилася без захисту

Все менше ми дивуємося зникненню споруд, які встановлюють зв’язок нашого народу та нашої культури з історією Києва та України взагалі. Якось це вже стало буденністю, але ще не прийшло розуміння, що з сьогоднішніми темпами від стародавньої столиці залишиться лише дзвіниця Софійського собору та Києво-Печерської лаври, та, мабуть, ще руїни Золотих воріт. І зовсім складно пересічному громадянину зрозуміти, чому це відбувається при достатній кількості пам’яткоохоронних установ. Складно, поки з цими установами не почнеш разом займатися порятунком однієї з таких пам’яток…

З прийняттям 22 травня 2019 року Постанови Кабінету Міністрів України (КМУ) № 452 «Про затвердження Порядку визначення категорій пам’яток» було визначено новий перелік критеріїв, відповідно до яких уповноважений орган з питань охорони культурної спадщини може заносити до Державного реєстру нерухомих пам’яток України цінні об’єкти нашої історичної і культурної спадщини.

Садиба купця Воронцова (Турівська 29а) простояши на Подолі більше 100 років, була розібрана будівельниками буквально за день, навіть без встановлення будівельного паркану

Зокрема, відповідно до п. 4 Порядку визначення категорій пам’яток об’єкти культурної спадщини, які пропонуються для внесення до найпопулярнішого розділу Реєстру – пам’ятки місцевого значення, повинні мати одну з таких ознак:

1) мати вплив на розвиток культури;

2) бути пов’язаною з історичними подіями, віруваннями, життям і діяльністю людей, які зробили значний внесок у розвиток культури;

3) бути культурною спадщиною національної меншини чи регіональної етнічної групи.

Таким чином, відповідно до положень нового Порядку, якщо в умовній печері раннього палеоліту або боярському терему доби Київської Руси не жив або не заходив в гості який-то не був видатний діяч науки, культур і мистецтв, не проводилися релігійні або спіритичні обряди і там не відбувалося важливих історичних подій, на кшталт, проголошення Марією-Антуанеттою заклику голодуючим французам їсти тістечка з кремом – такий об’єкт культурною спадщиною вважатися не може.

Очевидно, що тенденція з ускладненням процедури внесення об’єктів до Реєстру, виглядає напрочуд дивно. Хоча б з огляду на те, що ініціатором таких «еволюційних змін» є головний орган центральних органів виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері охорони культурної спадщини.

Однак, не поспішайте з висновками. 29 червня 2019 року, тобто за місяць після видання відповідної Постанови КМУ – Тамара Мазур, на той час ще заступник Міністра культури України Є. Нищука, вийшла в публічний простір із доповіддю… про досягнення її відомства. За словами Мазур, станом на червень до Державного реєстру нерухомих пам’яток України включено 9946 пам’ятки із більше 170 000 виявлених, що складає менше 6%. Серед основних причин такого низького показника по наданню охоронного статуса тоді зазначили нестачу коштів,  відсутність кваліфікованих кадрів, політичної волі та розуміння важливості проблеми в місцевої влади.

Ще однією проблемою, про яку тоді згадала Тамара Вікторівна, є т. зв. «комуністична спадщина» – будинки та цілі архітектурні ансамблі, які за нещасливим, тепер, збігом обставин потрапили до Реєстру, як об’єкти, де жили видатні діячі тоталітарного режиму (1919-1991 рр). Заступник міністра пояснила боротьбу з такими пам’ятками «декомунізацією Ленінів».

Втім, такою орудою страждали будинки і зовсім не пов’язані з комуністичними діячами. Відомим прикладом є садиба міська на Лабораторному провулку, 9а. Свій статус будинок отримав ще в радянський період, а уже в незалежній Україні цей статус був підтверджений Наказом Міністерства культури і туризму України від 15 вересня 2010 року №706/0/16-10. Однак, отримавши судове рішення Шостого апеляційного адміністративного суду про скасування означеного Наказу, який, однак, ні на що суттєво не впливає (він не є первинним документом, на підставі якого пам’ятка вносилася до Реєстру), 31 липня поточного року Мінкульт змирився зі своєю поразкою і відповідне рішення надалі не оскаржував, певно, вважаючи діючі нормативні акти радянської доби для себе неактуальними.

Однак, повернемося все ж до того невеликого числа пам’яток-щасливчиків, яким вдалося таки потрапити до Державного реєстру нерухомих пам’яток України в часи незалежності і перебувати там і нині.

Тут теж не все так просто. Почнемо з того, що, наприклад, в столиці уповноваженими органами з питань охорони культурної спадщини повноправно вважають себе як державна владна вертикаль, в особі Мінкульту, так і виконавчий орган місцевого самоврядування – Департамент охорони культурної спадщини. При чому, ситуація коливається між комічною і трагічною. Департамент то не відає, які документи і коли видає Міністерство щодо питання занесення об’єктів культурної спадщини до Реєстру, то й взагалі ігнорує свої прямі обов’язки з представництва інтересу захисту культурної спадщини міста в судових інстанціях.

Показовою є справа щодо незаконного руйнування комплексної пам’ятки історії і культури місцевого значення за адресою Хорива, 2. Два з трьох елементів пам’ятки на Подолі було виключено ще у 2015 році на підставі рішення уже славнозвісного Окружного адміністративного суду м. Києва. Проте, сам комплекс і надалі залишався під охороною. 20 січня 2018 р. активістами ГО «Зелена хвилина» за сприяння місцевих мешканців вдалося зафіксувати спроби незаконного демонтажу окремих споруд комплексу, що зберегли статус. Тоді було відкрито кримінальне провадження за ст. 298 КК України – умисне незаконне знищення, руйнування або пошкодження об’єктів культурної спадщини.

У травні провадження «успішно» закрили за спливом терміну, але за підтримки подолян вдалося оскаржити це рішення через суд та направити справу на дорозслідування. Означений факт дуже засмутив головного фігуранта справи, компанію-забудовника – ПП «Конвалія-Нерухомість». Юристи підприємства вирішили підійти до вирішення проблеми з обридливою спадщиною з іншого боку, а саме – посприяти виключенню решту будинків комплексу з Державного реєстру нерухомих пам’яток України.

Втім, поточний стан справ не обіцяв руйнівникам історичної спадщини нічого доброго – відкрите кримінальне провадження, пропущений строк позовної давності (з 2015 року минуло більше 3 років, а строк давності в адмінсудочинстві складає півроку) та ще й місцеві мешканці й активісти, які намагаються зберегти для спадкоємців хоча б щось.

В той же час, як говорить народна мудрість, «чим далі в ліс, тим більше…». Ще влітку 2019 року, при розгляді справи в суді апеляційної інстанції суддя Аліна Мазур прийняла абсолютно нове рішення в судовій і правозастосовчій практиці – заяву про залучення до справи ГО «Зелена хвилина» вона долучила до матеріалів справи і… і все – жодного процесуального рішення, відповідно до вимог Кодексу адміністративного судочинства України, з цього питання не приймалося. В матеріалах справи відсутні ухвали про повернення заяви, залишення її без розгляду тощо. Проте, сама заяви з усіма додатками, в тому числі і копіями матеріалів кримінального провадження щодо забудовника – присутня, прошита і пронумерована.

А Департамент культури виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), на який, відповідно до Положення про його роботу, покладено обов’язок з охорони і збереження культурної спадщини – систематично не з’являється у жодне з призначених судових засідань. Що ж, вся надія певно лишень на Мінкульт…

Але й тут не все так просто. Міністерство культури України ще у 2015 році, коли з Реєстру рішенням суду були вилучені окремі будинки комплексу – Хорива, 2а і 2б відмовилося від можливості подання касаційної скарги. Підстави вилучення об’єктів, як і зазвичай, носили виключно формальний характер – недотримання процедури внесення до Реєстру.

Водночас, у головного пам’яткоохоронного органу нашої держави було як мінімум 4 роки, щоб виправити свої канцелярські огріхи і врешті повторно включити об’єкти, неухильно дотримуючись встановленої законом процедури. Але справ у держоргану в цей період, вочевидь і без того вистачало – ніколи дірки латати, потрібно реформувати систему…

За відрізок часу у 4 роки Міністерство встигло відмовитися від загальнообов’язкової для забудовників системи отримання історико-містобудівних обґрунтувань для будівництва в історичному середмісті, що пожвавило роботи на вже давно закинутих будівельних майданчиках. Також було змінено порядок обліку об’єктів культурної спадщини і визначено нові критерії для внесення історичних пам’яток до Реєстру, про що вже зазначалося на початку цієї статті. Втім, масштабні плани “реформування” системи охорони культурної спадщини розпочаті Тамарою Мазур були згорнуті з приходом нової влади. Правляча більшість вирішила просто закрити Міністерство, про яке вже давно ходить дурна слава і яке ніяк не може впоратися зі своїми прямими обов’язками.

Флігель на подвір’ї якого Ігор Сікорський запускав свої перші авіамоделі стоїть закинутим уже два десятиліття поспіль

Міністерство – реорганізовують, заступник міністра теж пішла на почин. Начебто, з’явилася нагода, а головне час зайнятися захистом тієї невеликої частини пам’яток, що дивом встигли потрапити до Реєстру, не відволікаючись на різного роду «реформи».  У серпні 2019 р. Мінкульт подає апеляційну скаргу на рішення Окружного адмінсуду міста Києва від 09.07.2019 р. про виключення з Державного реєстру нерухомих пам’яток України останнього будинку-пам’ятки історичної садиби за адресою Хорива, 2. Сповнені ентузіазму кияни, усвідомлюючи неможливість зради присяги держслужбовця вірою і правдою служити на благо України, подають заяву про приєднання до розгляду апеляційної скарги. 19 листопада 2019 р. відбулося друге засідання суду апеляційної інстанції у справі позбавлення садиби за адресою Хорива, 2 статусу пам’ятки. Це було перше судове засідання, в якому до розгляду справи в якості учасника процесу була залучена громадськість.

Проте, означені обставини не завадили представнику Мінкульту Дмитру Янишину продемонструвати майстер-клас з того, як дійсно не варто представляти інтереси держави в суді. Ось, лише кілька фрагментів цієї драми-феєрії:

Суддя Епель О.В.: – Цей об’єкт на Хорива, 2, скільки там окремо стоячих будинків?

Представник Мінкульту Янишин Д.В.: – Ваша честь, я не знаю.

Суддя Епель О.В.: – З чого складається ця садиба міська на Хорива, 2?

Представник Мінкульту: – Я не можу на даний час сказати Вам, скільки там на даний час об’єктів…

Суддя Епель О.В.: – Ви маєте якісь викопіювання щодо цього при собі?

Представник Мінкульту: – ……

Суддя Карпушова О.В.: – Взагалі, у Вас є ваш Наказ, який є предметом оскарження у справі, зараз перед собою?

Представник Мінкульту: – Ні, це в іншій справі, зараз не взяв з собою.

Суддя Карпушова О.В.: – Які документи Ви можете надати суду для того, щоб, все-таки, з’ясувати, що знаходиться, які об’єкти знаходяться за адресою Хорива, 2?

Представник Мінкульту: – Міністерство культури надасть всі документи.

Звичайно, по закінченню цього судового засідання до представника інтересів держави у представників громадськості виникли питання. Люди були обурені абсолютним нерозумінням юристом Мінкульта фактичних обставин справи, що розглядається судами уже два рік поспіль.

Однак, конструктивного діалогу не вийшло. Держслужбовець відмовився надавати будь-які коментарі щодо мотивів своєї поведінки в суді і, грубо обірвавши розмову, спішно покинув ґанок суду.

Щодо відвертого саботажу з виконання своїх безпосередніх обов’язків повноважними у сфері охорони культурної спадщини органами, на прохання громади депутатом Київради Прохором Антоненко (позафракційний) було подано депутатське звернення. Антоненко вимагає від профільного Департаменту КМДА врешті направити свого представника, для забезпечення захисту об’єктів зі свого боку. Водночас, депутат просить Мінкульт замінити представника на належного і компетентного у питаннях, що безпосередньо стосуються діяльності міністерства. Зокрема – не допустити «зливу» справи у суді та провести зустріч з місцевими мешканцями та активістами, що боряться за збереження цього об’єкту культурної спадщини.

Це вселяє надію, однак ситуація вимагає більш глибшого вивчення. Отримавши статус представника громадськості у справі, я дослідив матеріали справи, і навіть тут був  прикро вражений. Ті, хто позиціонує себе в нашому прогресивному європейському суспільстві (принаймні, мені так здавалося), як головні охоронці історичної спадщини і культурного надбання – його просто продають. Вірніше, готують на замовлення потрібні висновки для забудовників про те, що той чи інший об’єкт не має або втратив свою культурну цінність.

В нашому випадку, який ми досліджуємо, «заплямувалося»… Українське товариство охорони пам’яток історії та культури (УТОПІК). Начебто пам’яткоохоронна громадська організація, заснована ще у 1966 році видала висновок про те, що комплекс історичних споруд за адресою Хорива, 2 в місті Києві, попри перебування в Державному реєстрі нерухомих пам’яток України під охоронним # 955-Кв, не є пам’яткою архітектури! Проте, щодо об’єктивності висновку, наданого на замовлення компанії-забудовника, виникають певні сумніви.

Тут ще відповідні джерела розповіли «Активним Громадянам» про начебто існуючу схему додаткового доходу посадовців. Зі слів цього джерела, висновок повноважної особи про втрату автентичності об’єкту охорони залежно від складності ситуації і супутніх перепон міг вартувати від $25 тисяч до $50 тисяч. Ціна «правильного» історико-містобудівного обґрунтування стартувала від $10 тисяч, а дрібні погодження, як-то облаштування вхідної групи, зміна віконних чи дверних отворів, тощо могла обійтися й менше тисячі зелених. «Прайс на власні дії або бездіяльність держоргану поширювався і на представництво Міністерства в суді, такі акції як погоджувалися згори, так і мали власний індивідуальний характер. Альтруїстів тут немає, можеш й не шукати», – надав резюме наш співрозмовник.

Дмитро Перов 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *